Здатний літати

Підставляю обличчя простягнутим сонячним променям,
Мружу очі грайливо, неначе до них зачіпаюсь,
Та стежиною йду босоногим щасливим паломником,
Золотавим теплом благодатним увесь огортаюсь.
 
Необтяжений клопотом сіро-похмурим буденності,
Що покинутий у черевиках під пагорбом знятих,
До вершини прямую черпнути у пригорщі певності,
Віри в те, що наземний плазун також здатний літати.
 
Хто сказав, що життя присудило низинами повзати,
Між доріг кам'янистих, позбавленим права на мрію?
Перепони усі подолати рішучості сповнений –
Окрім сонця блискучого ціль величава так гріє! –
 
І до краю квапливо іти семимильними кроками,
Від землі відірватись шаленим стрибком в невагомість.
Полетівши, життям кольоровим метеликом порхати,
Черевики залишивши, крила здобувши натомість.
 

Викликаю на бій

Викликаю на бій свою Втому, що всілась на плечі.
Зберу друзки мрій із розбитого в гніві кришталю.
Я сьогодні вояк, що готовий вже до колотнечі,
І без бою ніяк – кулаків своїх не приталю.
 
У тіні Втоми зник – різних ми вагових категорій:
Я тонкий, мов сірник, Втома – наче скеляста брила.
Лиш єдиний удар до руйнації всіх бутафорій,
Але де є той дар, в якім моя криється сила?
 
У нерівнім бою без прописаних суддями правил
Відчайдушно стою, друзки мрій затиснувши в кулак.
Моя впертість – це те, що я Втомі в бою протиставив.
Небагато, проте – Втома впала від неї навзнак.