Хлопець зайшов до кав’ярні, замовив американо з молоком та лате. Окинув заклад поглядом. Йому сподобався столик біля вікна.
Звідти відкривався гарний огляд головної вулиці міста.
Згадав, що вона любить відвідувати кафе, які дарують натхнення. Проводити час у спокійній атмосфері з нотками джазової музики
та тримати у руках блокнот для нотаток позитивних думок. Сидіти коло великих вікон, аби спостерігати за перехожими та посміхатися сонечку.
Не квапитися, пити міцну гарячу каву або запашний зелений чай. «Насолоджуватися життям», - посміхнувся сам до себе.
Юнак чекав на дівчину аби повідомити важливу новину. Зазвичай, це дівчата лякають новинами та змінюють життя. Але в цієї пари все було навпаки.
Окрім того, що вони кохали один одного до нестями.
Дзвіночок на дверях зіграв свою мелодію. На порозі з’явилась молода панянка років двадцяти з виразними яскравими блакитними очима та темним
хвилястим волоссям. Її завжди було легко віднайти серед натовпу. Вона посміхнулась хлопцю, помахала долонькою та рушила до столика.
- Привіт! – дівчина ніжно цьомкнула юнака в щоку. Він відповів таким же тендітним поцілунком.
- Привіт.
- Розповідай, що сталося.
- Може хоча б зробиш ковточок свого улюбленого лате?
- Я розумію, щось справді важливо, якщо ти відразу не виплескуєш інформаційну хвилю. Усе, я готова. Розповідай.
- Я їду на війну.
Хтось наче перехопив усе повітря. Дівчина не могла опанувати себе: ні вдихнути, ні промовити хоч слово. Нічого. Лише дивилася на нього своїми
виразними очима кольору моря, а по щоці текла сльоза.
- Повістка прийшла. Не плач, будь ласка.
- Як? – він обережно торкнувся її обличчя, витер сльозу.
- Я буду обережним.
- Не хочу аби ти їхав.
- Ніхто не хоче.
- А як так сталося?
- Дзвонили у двері, я й відчинив. Підписав. Завтра з речами до віськомату.
Дівчина була у розпачі. Війна дзвонила у двері. Без відповіді свій візит не залишила - у дверях білий лист. Запрошення. На війну. Не чекали.
А воно прийшло. Страх пробивається крізь шкіру та м`язи до самих кісток. Моторошно. Тремтять кінцівки. А в голові лише картини вибухів та автоматні черги.
Того ж вечора вона написала йому листа. На конверті вивела красним почерком: « З любов’ю. Відкрити за місяць».
« Мене не виховували на легендах про героїв та супер - героїв.
Але рано чи пізно у житі з’являються ті, що повністю відповідають характеристикам людини, про яку ніколи не замилювався. Це – ти. Воїн. Герой.
Визволитель. Патріот.
Постріли, вибухи, поранені, загиблі, полонені, війна…. Це ніби набір слів із підручників з історії, але ні. То є твоє сьогодення на Сході.
Не хочу, аби ми звикали до війни – ти з автоматом в руках та постійно поряд із смертю, а я – вдома, в очікуванні поганих новин.
Ти знаєш, заради чого ведеш бій у цій війні. Не зупиняйся. Йди до мети. Ти переможеш. Вже переміг. Мій воїне.
Я знаю, що тобі нелегко. Знаю, що ти кожної хвилини заглядаєш в очі смерті.
Кохаю тебе. Я чекатиму на тебе вдома .
Будь ласка, бережи себе. Повертайся живим... »
За місяць він відкрив конверт. Пробіг очима тестом. Вдивився у ці різноокі букви – її почерк. Загадав як вони познайомились, як уперше гуляли містом,
як тримав її за руку, коли їй було моторошно. Юнак ніколи не забував про неї, але не згадував усе до дрібниць. На серці стало тепліше. Це кохання
наповнило душу.
Юнак пішов по папір й олівць, аби написати відповідь, як раптом почулися постріли. Поруч прогримів вибух. А він тільки хотів написати їй, що все добре,
тихо та безпечно. Автоматні черги доносилися зблизька. Товариш біг до нього на зустріч, аби попередити про термінові збори.
Аж раптом, тіло стало важким. А в животі стало пекуче гаряче. Він опустив очі додолу та побачив, як розтікається його кров.
Впав.
Отямився в лікарні. Поруч стояли побратими з батальйону та посміхались:
- Є, бач, вижив! А лікарі всі талдичили, мовляв шансів мало!.... Вони просто не знали цього хлопчину! То що, як себе почуваєш, герою?
- Вже краще.
Він трохи повернув голову та побачив її. Вона стояла з великим його улюбленим тортом.
- Я вижив завдяки тобі. Бо мав відповісти тобі на той лист. Та сказати, що кохаю тебе. Більше за життя. Але поки треба за нього потриматися.
Ти вийдеш за мене?
Хлопці з батальйону перестали гомоніти та замовкли.
«Так», - вимовила вона впевнено та лунко. Хлопці зашуміли від радощів та кинулися вітати обручених.
