Привіт, світ! Я народився! Мені поки не дано тебе побачити чи почути, але я впевнений, що
ти цікавий. Я дуже швидко росту. В мене уже відкрились оченята. Світ, ти такий великий! Я
чую гавкання, мама заспокоює, говорить, що я також колись буду так робити. Вона
пояснила, що ми живемо в підвалі. Сюди зайшов «хтось», але мама не злякалась, а лише
мене поцілувала. Цей «хтось» - людина. Він погладив маму і дав їй трохи їжі. Пізніше сказав:
«Які гарні цуценята! Скільки їх? 1,2,3,4,5. Багато. Не переймайся, Ластівочко, я скільки
зможу, стільки і буду про вас піклуватись». В мене 2 братика та 2 сестрички. Ми вже
граємось. З часом, та людина почала приносити нам більше їжі. Я люблю мамине молоко,
але з принесеною їжею воно ситніше. В нас друга річниця! Нам по 2 місяці. Одного разу до
нас в підвал прийшов інший «хтось». Він почав кричати! Мама по одному виносила нас на
вулицю. Там доволі-таки холодно. Напевне, наступила осінь. Ми мерзли. Коли пізніше
прийшла ненька, то побачила, що мій братик майже замерз. Вона взяла його і ми пішли до
іншого дому. Мама залишала кожного із нас по різним під’їздам. Я впевнений, що більше
ніколи не побачу своїх братиків та сестричок. Я був останнім із 5 прилаштованих.
- Ось,це твій новий дім. Пам’ятай, що не усі люди хороші, але завжди знайдеться той, хто
тобі допоможе.
- Мамо, а мені тут довго сидіти?
- Не знаю, дорогенький.
- Ти повернешся?
- Звісно, лишень чекай мене. Прощавай…
- Прощавай, мама.
Я сів в куточок під сходами. Холодно. Хочу їсти. Де мої братики та сестрички? Я хочу з
ними гратись. В підвалі було тепліше. Ходять різні люди, проте вони мене не помічають,
хіба комусь є діло до клубочка шерсті? Які голосні люди! Страшно. Чую гавкання. Сходами
донизу біжить якесь цуценя, а за ним і людське дитинча. Добре, що вони вийшли з під’їзду.
Ось знову йде людина. Вона мене помітила! Що робити?
- Привіт, малюк, ти звідки взявся? Ходімо, я тебе з деким познайомлю.
Ми увійшли до квартири.
- Погляньте! Я його під сходами знайшов. Я думав, що це кошеня, але ні. В нас новий друг.
На голос цього чоловіка прийшли дві жінки, точніше дівчинка і жінка. Я сидів у кутку дуже
наляканий. Що вони робитимуть зі мною?
- Йому страшно. Йди до мене, не бійся, - сказала дівчинка в рожевому халаті.
На її руках так затишно. Жінка принесла тарілочку. Мені було страшно, але дівчинка
поставила мене біля їжі. Я почав куштувати її. Смачно. Мені постелили ганчірочку. Я влігся,
але все ще боявся. Люди пішли до іншої кімнати. Я заснув. Мені снилась сім’я та теплий
підвал. Повернути б час! Я прокинувся, поїв. Прийшла дівчинка в рожевому халаті, почухала
за вушком та животика. Приємно. Ми трішки погрались.
- Звідки ти, рижик, взявся? Тебе раніше не було. Я знаю усіх собак, котрі жили біля цього
будинку. Скажу більше : я допомагала рости цуценятам-малюкам, котрі народились підвалі.
Потерпи трішки, - вона дістала жуйку з моєї шерсті, - ось, інше діло! Вибач, але тобі
доведеться повернутись в під’їзд.
Той чоловік, що познайомив з іншими людьми, взяв мене і відніс назад, але при цьому
поклав в моєму куточку картонку. Так справді тепліше. Знову лупотіння! Намагатимусь
заснути. Вранці мене розбудив той самий чоловік, він приніс сніданок. Пізніше проходила та
сама дівчинка. Вона постелила мені вчорашню ганчірочку. Тепліше. Який голосний під’їзд!
Через деякий час життя стишилось. Я заснув. Було біля 3-ої години, коли та сама дівчинка
зайшла до під’їзду. Що це у її руках? Картонна коробка? Пізніше мене та мою ганчірку
забрали до квартири. Мені зробили будинок. Так затишно. Навіть краще, ніж у підвалі. Тепер
мені буде тепло! Які хороші люди. Жінка несе мені тарілочку з їжею. Смачно. Дівчинка
відносить мене і мій будиночок під сходи. Тепер я не бачитиму тих, хто мене лякає. Але в
під’їзді живуть ще 3 великих собаки! Раптом вони мене образять? Наступного ранку
дівчинка принесла сніданок. Смачно. Він ще теплий, як мамине молоко. Я чув голосні звуки,
але вже не боявся, адже в мене є будинок! Приблизно в той же час, що і вчора, додому
поверталась дівчинка. Вона поклала в мисочку шматочок шкільної булочки. Смачно. Ввечері
мене знову запросили до квартири. Нагодували, погрались зі мною, почухали за вухом та
животика. А коли дівчинка винесла мене до під’їзду, то там були ті самі великі собаки! Мені
страшно. Дівчинка піднесла мене до кожної, вони понюхали і прийняли за нового друга. З
того часу я міг грітись з ними. Вночі прийшла якась тінь, вона викинула мене з коробки,
собаки гавкали, але не налякали її. Я вмостився на картонці. Вранці дівчинка помітила
зникнення, покликала жінку, та принесла з вулиці мій будиночок з ганчірочкою та
мисочкою. Дякую. Тепер мені спокійніше. Через декілька днів історія зі зникненням коробки
повторилась, але тепер мій будиночок не повернули, а зробили новий. Дякую, мені дуже
приємно, що хоч хтось турбується про бездомних! Я зрозумів, що повинен боротись за
існування на цьому світі. Але чому сильні люди ображають слабких цуценят? Мені цікаво,
що зробила б людина, якщо хтось образив її дитинча? Вона б, напевно, вкусила кривдника!
Або заричала! Невже люди не можуть поставити себе на моє місце? А раптом вони в один
жахливий момент втратять усе? І їх також будуть ненавидіти лише за те, що у них нічого
немає? Ніхто від цього не застрахований. Я хочу жити! Існувати всупереч волі людини. Я
хочу мати багато друзів, я хочу захищати людей, а не бути вигнанцем суспільства. В цей
момент до мене спустилась дівчинка. Вона забрала мене до квартири. Я їсти особливо не
хотів, а от гратись – було неперебірливе бажання! З нею так весело. Мене на хвилину
залишили одного. Я захотів помітити територію на вулиці, і не стримався. Прийшла жінка, а
за нею і дівчинка. Розсердились. Прийшлось піти від очей подалі. Я вже і не сподівався на
вечерю. Але хіба я винний? Ввечері мені все-таки принесли їжу. Було страшно, а раптом
вдарить? Дівчинка лише посміхнулась. Значить, вона на мене не ображається, значить, вони
будуть зі мною товаришувати! Настрій зіпсувала жінка, котра йшла додому. Вона обзивала
мене. Говорила, що зробить усе, аби я пішов звідси. Я заплакав. Підійшли великі собаки і
сказали: «Терпи. В тебе ще все життя попереду. Ще не такого наслухаєшся». Я згадав того
чоловіка, ту жінку, ту дівчинку, їхню любов, їхню турботу, їхню доброту, їхню ласку. Невже,
я, можливо, ніколи більше їх не побачу, якщо та погана тінь чи ця погана жінка виженуть
мене звідси? Я ж дитина! Я хочу любові та турботи! На цій сумній ноті я заснув. Вранці
прийшли люди. Вони забрали мене та інших собак в машину. Старших відпустили на одній
із вулиць, я поїхав у невідомому напрямку…
Після цього випадку, я більше не бачила цуценяти. Старших собак відпустили в сусідньому
мікрорайоні міста. Мені залишається сподіватись лише на те, що у них усе добре. Шановні
читачі! Будьте уважніші до братів наших менших. Давайте станемо добріші до світу. Не
потрібно знущатись над беззахисними тваринами. Дивіться під ноги! Можливо, якась
бездомна тваринка стане Вашим вірним другом.
