Наснилося мені: все навкруги в тумані….
Неначе полем біля річки йду.
Ген, десь лунає спів і щебет солов'їний.
У вранішній росі чогось я не знайду…
Що загубила я? Чому душі так прикро?
Тривога, сум і біль вкривають, мов шатро.
Природа ж навкруги чарівно-дивовижна
Аж подих перехоплює, ось-о!
Та серце, мов струна, торкнись вмить розірветься
Жбурляючи навкруг світи моїх думок:
Надію і любов, натхнення, тайни, мрії
Та безліч ще несхожених доріг.
Чому так у житті: що маєш - не цінуєш.
Все біжимо кудись, прискорюючи час.
А рідних нам людей ми навіть не шануєм.
Похапцем, на бігу кидаючи: «Гуд, лак».
Де ж щира та любов і ніжна рідна мова,
Якою нам колись Шевченко промовляв.
ЇЇ співучий сад, що щебетав так ніжно,
Трояндами убравшись в рушниках.
Чи так Христос нас вчив? Таке життя бажав нам?
Навіщо нам надію дарував?
І сили безліч дав, добром зціляя душі.
І Шлях Чумацький небом прокладав.
Де відповідь знайти?
Чому просте питання, немов на рану сіль окропом ллє.
Шматуючи сумління передчасно
«То bе оr not no be»? А глузд вже ген іде….
А відповідь ось тут: розкрийте ваші душі,
Вдихайте повними грудьми життя,
Гатіть у двері всі, шукайте беззупинно,
Блукаючи по надрах різних «Я».
Щоб іскорка мала, яка ледь-ледь жевріє
Великим полум’ям крізь терна в майбуття.
Працюйте кожну мить, бо щастя то робота, яка по крихті нам кує життя.
Не бійтесь праці той, не уникайте болю,
Бо тільки так душа, мов той кришталь,
Прозоро, як сльоза і як алмаз, грайливо
Всіма граньми виблискує вона.
Наснилося мені: виходжу я з туману……
Не полем вже, а морем я пливу.
Вітрила рвуть канат і мчать у сподівання,
Незвіданних світів всього мого життя.
Надія - то святе, нехай крилом торкнеться дверей закритих й вашої душі.
Щоби вдихнуть змогли:
Відвертість за відвертість
Духовність світу повними грудьми.
Що загубила я? Чому душі так прикро?
Тривога, сум і біль вкривають, мов шатро.
А доля знову й знов дарує нам можливість.
Та ми, на жаль, не розуміємо цього!
