Ця пара виглядала дивно, і це подумки чи пошепки відмічали ті, хто бачив цих двох разом.
Окремо одне від одного вони цілком «вписувалися» до будь-якої компанії, а от разом…
Річ була у тім, що вони були абсолютно різні.
Він – високий, широкоплечий, з тонким станом, вдягнений у бездоганний і дорогий діловий костюм; сивий, зі стильною і модною стрижкою;
на блідому видовженому обличчі під темними бровами – світло-сірі уважні очі із владним, трохи холодним поглядом; прямий ніс, майже безкровні тонкі губи,
напружені щелепи… Коли цей далеко не молодий чоловік до когось звертався, то одразу було зрозуміло – він звик наказувати і чекав беззаперечного
підкорення або ж негайного виконання наказу, і тому його бояться і слухаються.
Вона – середнього зросту і середньої статури, струнка, підтягнута, усміхнена. Словом, звичайна: кругловида, світло-карі із зеленим відблиском очі
дивляться спокійно і впевнено, невеликий ніс, чітко окреслені рожеві губи; майже повна відсутність косметики; золоте коротке волосся непокірно завивається,
голос дзвінкий, високий і молодий. Завжди вдягнена в сині джинси, «водолазку», светр, коротку шкірянку, кросівки. Мало хто із випадкових знайомих вірив,
що їй уже майже сорок. Взагалі простою, лагідною вдачею вона подобалася багатьом колегам, і тому, враховуючи природний світлий колір волосся та
незлобивість, а також деяку схожість із героїнею старого улюбленого мультику, її, не думаючи довго, прозвали Попелюшкою.
Всі їхні зустрічі – і на роботі, і поза нею – мали чисто діловий характер, розмови велися виключно у офіційно-діловому стилі, і субординація між ними навіть
на корпоративах була поставлена на дуже високий рівень, але все одно їхнє оточення було впевнене, що дана пара відчуває одне одного – без поглядів,
жестів і слів – незрозуміло як, але так, як ніхто не вміє.
Плітки установою ходили найрізноманітніші. Хтось говорив, що він хоче зробити її своєю коханкою, як і багатьох жінок до неї – недарма ж позаочі всі
друзі й колеги звали його не як-небудь, а Переможцем (звичайно ж, він знав про це і потай пишався своїм прізвиськом, але «на людях» кожен, від кого таке
було почуто, міг «заробити» , як мінімум, догану); хтось шепотів єхидно, що вона йому відмовила (іще б пак – зображує із себе невідомо що – теж «правильна»
знайшлася!); деякі запевняли, що то вона «бігає» за ним, а він не звертає уваги, бо є набагато красивіші, розумніші, багатші й ефектніші за неї; а дехто
стверджував, що між ними – любов, але якась дивна…
Та все це були чутки…
Правди не знав ніхто, але багато хто помічав, що між цими двома щось діється.
Адже коли вона проходила мимо, то голос при розмові з кимось у нього ледь-ледь здригався (так, майже непомітно), а погляд на мить уважнішав і
теплішав. А вона була більш сувора й зосереджена при ньому, ніж при всіх інших.
Вони, здавалося, поважали одне одного та не хотіли інших стосунків, крім цієї спокійної й рівної поваги. Він їй ніколи не наказував, не підвищував на неї
голосу, тим паче, не кричав, як інколи, бувало, зривався на інших співробітників у викоханій ним фірмі; її премії і зарплата нічим не відрізнялися від загальних;
ба навіть коли він мав нагоду підвищити її, він цього не зробив, що стало приводом для палкого і довготривалого обговорення між усіма співробітниками
численних офісів. Вона ж ніколи не підлабузнювалася до нього, як декотрі, але й не суперечила його загальним наказам, не фрондувала та не мила його
кісточки десь за рогом; спокійно виконувала свої обов’язки та старалася не надто виділятися серед колег; коли ж дехто зі «сміливців» серйозно чи жартома
провокував її питаннями про власника їхньої організації, спокійно і доброзичливо усміхалася, віджартовувалася або переводила розмову на іншу тему.
Здавалося, нічого особливого не відбувалося і оточуючі просто помилилися або поспішили із висновками.
Ах, як добре, що люди не бачили їх наодинці!..
Бо тоді б вони із подивом впевнилися, що ті двоє давно вже разом; їхній владний, суворий і насмішкуватий Переможець уміє червоніти, як
маленький хлопчик; що він, завжди вдягнений у костюм, може бути таким затишним у джинсах і светрах; що його хрипкий і ніби надтріснутий голос може бути
веселим, ніжним і люблячим; що він, ще сьогодні «на людях» майже старий, із нею ставав лише на якісь декілька років старший за неї; що жорсткі його руки
бувають теплими і ласкавими; і що, самовпевнений і звичний роздавати накази, він може несміливо і благально про щось просити...
Ці люди, які знали їх роками, не впізнали б і саму Попелюшку ( разом із несподівано домашнім і на диво лагідним і турботливим Переможцем вони побачили б
Королеву – горду, красиву і люблячу, найбагатшу за багатших і найпрекраснішу серед прекрасних)…
І, може, тоді хоча б хтось із них повірив, що справжня любов здатна творити дива…
