Думки всі принишкли, сховалися мрії,
Густа порожнеча імлою кипить.
Стискається серце, надія лиш гріє,
Здається, до спокою крок або мить.
Я чую, як щастя з туману сміється,
Воно зовсім поруч, його я знайду.
Жага до життя в серці голубом б’ється,
Її відпускаю – хай нищить біду!
У небі хай хмари колючі розвіє,
Щоб градом не било Вкраїну мою.
Ця сила нетлінна й незламна в тобі є…
Ми разом, ми сильні… я поруч стою.
З тобою знайдемо загублені мрії,
В уламках… під кулями… серед біди.
Навколо самотність, журбою скрізь віє…
Іду я додому… за мною іди.
У снах я крокую туди, де чекають
Ведмедик на ліжку, невипита кава…
Дитинство лишилось там, точно, я знаю…
І мамина посмішка тепла й ласкава.
Мені поскладаються спогади в сходи,
Піднімуть до янголів, аж до зірок.
Там місяць хмарки, мов баранчиків водить,
Між зорями сни розрослися в лісок.
Так тихо й спокійно… он казка літає…
Лишитися хочу, але ще час.
Крізь сивий туман, мов перлинонька, сяє
Загублена мрія… в ній вогник не згас.
Я мріяти буду, я хочу любити!
Я жити бажаю на рідній землі!
Кохати, співати, майбутнє творити
В Єдиній Країні… так батько велів.
У небі вечірнім я вишию зорі,
А в полі широкім натчу колосків.
Сплету із веселки віночок для Долі,
Вдягну їй сорочку із теплих вітрів.
Хай Воля, Свобода і Віра зростають!
Хай мрії дитячі летять в небосинь.
Священного Миру для рідного краю
Я в Бога молитиму… й ти попроси…
