Валя, десятирічна дівчинка, в цей день прийшла зі школи дуже спантеличеною. Ледве знявши туфельки та кинувши портфель, вона прибігла до мами,
здивовано розплющівши гарні зелені очі.
- Нам вчителька сказала написати твір про Велику Вітчизняну війну. Мама, що таке війна?
Валя, - безтурботне дитя 90-х років ХХ століття, ще не прочитала в підручниках історії про жодну війну. Вона народилася та виросла в
мирний час, під мирним небом. Як і всі діти її віку, вона грала, дружила, вчилася, мріяла. І вона не знала, що таке війна.
Вона не змогла написати жодного рядка. Цей твір написала за неї мама. Дівчинка прочитала його, подумала, й, отримавши незаслужену п'ятірку,
швидко забула про нього, займаючись своїми дитячими справами.
І ось промчало дванадцять років. Того дня Валя, схвильована випускниця Луганської академії культури, отримувала диплом.
Вона була в білій довгій сукні, з низкою перлин у густому, довгому волоссі, зачарована та щаслива. Під грім оплесків їй вручили диплом із відзнакою.
Тепер перед Валею відкривалися дивовижні перспективи. Її, талановиту студентку, вже давно запрошували працювати в столиці, але їхати з рідного
Луганську не хотіла. Вона любила це затишне місто, де народилася й виросла. До того ж, її близька подруга Iнна, режисер, кликала до себе до театру, куди
вперше Валя потрапила ще дитиною й з тих пір мріяла там працювати.
А після вручення диплома до неї підійшов Кирило та несподівано зробив пропозицію. І, звісно ж, Валя погодилася, адже вона так давно його кохала!
Вони, щасливі, закохані, сповнені надій, протанцювали весь випускний. Їхнє майбутнє видавалося їм щасливим і безхмарним.
Так, цей день був схожий на казку. День до війни.
А вранці наступного дня її світ було зруйновано. Дівчину розбудило відлуння вибухів і гуркіт снарядів. У поспіху вони стали збирати сумки
з продуктами та документами. Кілька днів вони з сім'єю та сусідами просиділи в холодному, сирому підвалі, чуючи над головою вибухи. Їхній будинок було
повністю зруйновано.
Коли настало невелике затишшя, вони попросилися пожити в Iнни.
У місті була паніка. Валилися будівлі, гинули люди, в повітрі пахло горем і смертю. Кирило пішов захищати місто.
- Я скоро повернуся й ми одружимося, цей жах закінчиться і все буде добре, - сказав він.
Вона знала, що так і буде. Знала й те, що Кирило не міг інакше. За це Валя його й кохала. І вона чекала на нього. Чекала навіть тоді, коли його
офіційно оголосили зниклим без вісті. Дівчина вірила, що він повернеться ...
А незабаром вона мала пройти ще одне випробування. Iнна, втративши в одночас роботу, чоловіка та маленьку донечку, загиблу від
уламку снаряду, не витримала. Нещасна жінка збожеволіла від горя.
Серце Валі розривалося від болю, але допомогти вона не могла нічим. Незабаром в Луганську поновилися бойові дії й Валя з батьками поїхали до Донецьку
до родичів. Iнна їхати відмовилася. Більше Валя ніколи її не бачила.
Вони зовсім недовго спокійно прожили в Донецьку. Незабаром й там почалися бойові дії. Маленька Оля, племінниця Валі, не питала, що таке війна.
Вона знала. Цього року Оля мала піти до першого класу, але 1 вересня у Донецьку не відкрилася жодна зі шкіл. Місто було зруйноване.
І знову втеча до єдиного вцілілого з усієї області міста. А через кілька тижнів і там пролунали вибухи.
Валя дивилася на себе в дзеркало та не впізнавала. Всього кілька місяців тому вона була щасливою, гарною, повної надій дівчиною.
А сьогодні з дзеркала на неї дивилася звикла до втрат жінка з зацькованим поглядом, тремтлива від кожного стуку. Її життя перекреслила війна. Вона втратила
все, що любила. Яким було б її життя, якби ... якби не було війни ...
Війни 2014 року, коли два братніх народи почнуть ділити невідомо що, коли розв'яжуть криваву бійню. Коли щодня будуть повідомлення про нові
жертви, нові руйнування. Коли вулицями їздитимуть танки, а в повітрі будуть чутні вибухи і постріли. Коли при згадці слів Донецьк, Луганськ, Слов'янськ,
люди будуть відводити очі, розуміючи, що зараз стоїть за назвами цих колись великих, розвинутих українських міст. Зруйновані та знищені міста, яких вже нема.
Життя, яких немає.
Їй довелося зрозуміти, що таке війна.
Як же хочеться, щоб це зрозуміли ті, хто її творить! Щоб ці люди зупинилися! Скільки потрібно ще втрат, життів, скільки потрібно ще крові, аби
зрозуміти, що нема нічого, що виправдовує це страшне горе - війну!
Валя дивилася на небо та вірила, що війна закінчиться, що настане мир. У цьому місті, в цій країні, в серцях тих, хто творить війну. У неї, як і мільйонів
інших людей, тепер була тільки одна мрія - мрія про мир!
