Майже в кожного з нас в житті трапляються моменти, коли ми маємо чимось жертвувати дорогим заради успіху, оцінок, своїх родичів… свого життя. Але багато людей, не дивлячись на негаразди й, можливо, майже повну безвихідність, знаходять в собі сили та дивують нас класними цікавими вдалими історіями, в тому числі, й з числа вимушених переселенців. І сьогодні наш герой – Рустем з Сімферополю.
- Я пам’ятаю, як в березні 2014го зранку в одній з соцмереж мені одразу декілька знайомих написали – «будь обережним – в Севасі [Севастополі – ред.] російські війська.
Хоч би не повирізали «майданутих»… З одного боку, я сприйняв це за злий жарт, з іншого – через мою проукраїнську діяльність ще до початку Майдану мене багацько
кримчан не долюблювали, а після Майдану – тим паче. Й інтуіція чи-то манічка підказували – варто бути обережним.
Через декілька днів прийшов дільничний з «авторитетами», вірніше, з підкаченими алкашами з нашого двору – віддавай бізнес, або ж вб'ємо, як майданутого, ще й
премію отримаємо та квартиру собі заберемо як трофей. Того ж вечора прийшов інший дільничний з іншими «авторитетами», якому теж припав до ока мій
магазинчик з сувенірами… А тут ще й дружина з сином, піддавшись «бабціним казкам» та зомбо-ящику почали мене стидатись, сусіди тикали на вулиці –
«фу, оце той майданутий», а магазин постійно обмальовували балончиками з поганими словами…
До останнього сидів в Симферополі, ходив на проукраїнські мітинги, спілкувався з просвітниками, громадськими діячами, кримськими татарами, аби хоч якось
позитивно вплинути на ситуацію… А тут почали українські війська виїжджати з півострову, дружина зовсім «озверіла» через русо-пропаганду, тому, не відчуваючи
жодних підтримки та розуміння, взяв вдома паспорт, кредитку, трохи змінного одягу, завів свій ланос і поїхав…
- Чи не страшно було кидати все, навіть рідних, і йти навмання, не розуміючи, що та де далі буде?
- Чесно кажучи, страшно… Але страшніше було залишатись в Криму – якраз, почали вбивати проукраїнських діячів й активних татар, які ще не повиїжджали, неофіційно,
але гласно почало працювати КДБ й прийшло розуміння, що там я вже не зможу жити… тим паче, що це, як в фільмах про прибульців, тільки фізично були мої рідні.
Ментально вони вже стали іншими...
Але жевріла надія, що в інших містах України такого не повториться, завдяки Божій милості все в мене налагодиться й мої знання та вміння стануть в нагоді Україні.
Якраз, коли їхав повз Джанкой, по радіо почув про патріотичне Запоріжжя й вирішив саме туди їхати «шукати нової долі».
Знов таки, як в фільмах буває, - покинувши півострів і виїхавши до Херсонської області, я відчув внутрішню свободу та насолоду. І, знов таки, як у кінострічках,
ліг на траву спиною та насолоджувався красою неба, поки не заснув… Коли прокинувся, поїхав далі до Запоріжжя.
- Чи тримаєте зв’язок з рідними та близькими з окупованої території?
- Так, безумовно. Так як досі користуюсь телефоном і поки не купив планшет чи-то ноутбук, час-від-часу ходжу до тутешньої обласної бібліотеки для юнацтва та
спілкуюсь через інтернет з рідними через відео-зв’язок… в тому числі, й з дружиною та сином.
За останній рік вони «протверезіли» від пропаганди – окупація російськими військами та владою вже не спасіння, а покарання, вже хочуть, «аби все повернулось,
як було до Майдану», але розуміють, що їм буде соромно перед собою й Україною жити тут, на вільній території, бо там раніше агітували проти неї. Саме тому,
аби вони не постраждали, ніде не афішую, що я з півострову й зі зв’язками «звідтіля».
- Наскільки легко ви знайшли роботу та житло в Запоріжжі?
- Протягом майже двох місяців я просто жив в машині – не хотілось користуватись жалістю до кримчан й всього добитись самому. Так як було тепло, то купався та прав
одяг у Дніпрі. Жив скромно – тільки продукти й жодних зайвих витрат на будь-які шкідливі звички. Економив ще й тим на продуктах, що рибалив. Завдяки мобільному
інтернету шукав для себе високооплачувану роботу, аби мати змогу орендувати простеньке житло та просто хоч трохи оновити гардероб. Декілька десятків разів ходив
на співбесіди, але ніхто не хотів брати «біженця»… І тут одного разу, повертаючись з чергового «ми вам передзвонимо пізніше», я помітив оголошення – «запрошуємо
водіїв з власним авто. таксі…»
І тут я збагнув – а реально ж можна влаштуватись таксистом та працювати, й ніхто не кривитиметься, що ти переселенець.. Але не все було й є так яскраво.
- Тобто?
- В самій фірмі мене прийняли радо за умов відрахунку визначеного проценту від кожної з виконаних поїздок. Домовились, підписав договір, отримав «шашечку»
та завантажив спеціальний додаток на телефон. Але вже перші ж замовлення почали відмінятись, бо в СМС замовникам приходять серія та номер авто, а там перші дві
літери АК… Але, Слава Богу, не дивлячись на різні неприємні й не зовсім приємні випадки з пасажирами з приводу Криму, напрацював достатню кількість власних
постійних клієнтів, завдяки чому тепер можу знімати квартиру та нормально харчуватись.
Але не хотілось просто існувати за формулою «дім – робота» - в тому самому інтернеті переглядав інформацію про творчі та мистецькі заходи з безкоштовними
входом й участю та поставив собі за правило – один день на тиждень відводити на власний культурний розвиток. Познайомився з декількома організаторами цих заходів,
почав долучатись до їхньої діяльності в якості волонтера й вже відчув себе потрібним, членом великої дружньої команди-родини! А дана громадська робота принесла
мені велике задоволення та внутрішнього щастя. Одного разу, навіть взяв участь в творчому конкурсі серед вокалістів-аматорів, і хоч не переміг, але отримав
велетенський заряд позитиву.
Головне всім нам пам’ятати, що життя та всі можливості, які нам надано, безцінні та неймовірно круті!
- Які плани маєте на найближче майбутнє та далеко наперед?
- Далеко наперед ще не загадував, але хочу жити у вільній цілісній сильній Україні. Що ж стосується найближчого майбутнього, хочу назбирати трохи грошей, з числа
колег-волонтерів створити відповідальну команду та відкрити власне кафе чи-то перукарню, а поки-що – працювати, радіти життю та допомагати радіти йому іншим.
Матеріал підготовлено в рамках ініціативи "Разом до успіху", що реалізується ГО "Інтерньюз- Україна" за підтримки Програми Розвитку ООН в Україні (в межах Проекту "Швидке реагування на соціальні та економічні проблеми внутрішньо переміщених осіб в Україні") та Уряду Японії. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і можуть не збігатись з офіційною позицією Програми розвитку ООН та Уряду Японії.
Проект "Швидке реагування на соціальні та економічні проблеми внутрішньо переміщених осіб в Україні" реалізується ПРООН за фінансової підтримки Уряду Японії і в партнерстві з Урядом України, регіональною та місцевою владою.
