Ніхто з нас не знає точно, як наступної хвилини повернеться наше життя й де та з ким ми опинимось, що втратимо, а що здобудемо, ким станемо та про що
мріятимемо чи думатимемо...
Така історія могла статися з багатьма молодими хлопцями та дівчатами, які стали заручниками неоголошеної російсько-української війни, й як вона позитивно
розвивається в нашого нового знайомого - Андрія Гришенка з Донецьку.
- Привіт, Андрію. Розкажи, яким ти пам'ятаєш свій останній день у Донецьку?
- Точно пам'ятаю останній день. Мені 17 років... Було "жорстко"... дуже важко було дістати будь-які квитки, залізничні чи автобусні, особливо для чоловіків. Їх не продавали,
бо поруч із касами стояли люди у військовій формі та контролювали продаж.
Завдяки знайомим, окремими "кров'ю та потом" нашій родині знайшлися завітні папірці..
Зранку в день виїзду було спокійно. Ми неквапно збирали речі, бо не хотіли нікуди їхати з рідного міста та й поїзд був вечірнім. Можна, навіть, сказати,
що ми не до кінця усвідомлювали, що, насправді, відбувається, куди поїдемо та що з нами буде далі, але внутрішньо були впевненими, що "це" швидко закінчиться
й вже восени ми повернемось додому. Завдяки волонтерам й одному з благодійних фондів знайшли
під Харковом родину, яка планувала надати нам притулок, але в останній момент з ними зник зв'язок.
За нами заїхала машина... навіть не встигли вийди з дому, як почався жорстокий обстріл.
У більшості присутніх і сусідів почалися гіперпаніка й істерика..
Виїжджали з району під канонади вибухів та шепіт молитов пасажирів... а в голові крутився вірш Арсена Асріяна -
"Я їду потягом війни аж до зупинки "Мир"...
- Як скоро прийшов перший позитив за нових обставин на новому місці?
- Насправді було дуже приємно, що нове оточення прийняло нас радо, підтримували та допомагали всім необхідним та допомагають іншим нужденним досі.
На новому місці, так як це був непередбачуваний переїзд, майже не було потрібних речей і меблів, тому вирішили не сидіти "склавши руки", а заробляти
на своїх навичках і вміннях. Додам, що це навіть не обласний чи районний центр, а невеличке село на Полтавщині.
Так мав напівпрофесійний фотоапарат, але креативне бачення світу, тому дуже швидко отримав багато замовлень на фото-сесії та творчі зйомки в Харкові та
Полтаві.
Окрім того,
почав активно долучатись до громадської діяльності в якості волонтера проекту "Від серця до серця" та проводив, відповідно до раніше набутого фаху,
психологічні консультації. У вільний час допомагали самотнім літнім особам по господарству в цьому селі, через що мені, навіть, місцева соцслужба запропонувала
співпрацю, на що я радо погодився.
Батько за фахом електрик, тому почав на дому ремонтувати техніку сусідів, а мама, в той час, створювала, наскільки вдавалося, домашній затишок.
Так пощастило, що навколо нашої хати росте багато горіхів. По осені мали великий врожай, який після чистки ядриці від шкаралупи приніс додатковий
заробіток, а "відходи" слугують класним паливом для пічки.
- Чи маєш довгострокові плани?
- Завдяки родинній завзятості й творчим креативним ідеям, викладеним у різних соцмережах, вдалося отримати постійний заробіток і трохи "обжитись" на новому
місці...
Так як навколо нашої хати багато покинутих будівель, неймовірні гарнючі ліс та луки, річка й озера, маю ідею спробувати розвивати зелений й еко- туризм.
Звісно ж, є проблема - перебої з мобільним зв'язком, відсутність будь-якого, окрім слабкого супутникового, інтернету та майже неіснуючої дороги
(вірніше, її жахливий стан). Але ті атмосфера, чисте повітря, незаймана природа надихають мене та нових знайомих на підкорення цього плану. Головне, що
селянам також припала до душі моя пропозиція...
Саме тому зараз активно вивчаю інформацію з цього приводу та, за можливості, відвідую відповідні різноманітні тренінги та, навіть, спільно зі знайомою
громадською організацією планую подаватись на грант. Також, в найближчому майбутньому, хочу відкрити невеличку фото-студію, тим паче що маю таке
захоплення.
Паралельно поступив до медичного університету та почав волонтерювати в Запоріжжі, де тепер мої нові друзі,
які мене пречудово розуміють та підтримують.
Тепер я знаю - , життя знову тільки почалося!
Матеріал підготовлено в рамках ініціативи "Разом до успіху", що реалізується ГО "Інтерньюз- Україна" за підтримки Програми Розвитку ООН в Україні (в межах Проекту "Швидке реагування на соціальні та економічні проблеми внутрішньо переміщених осіб в Україні") та Уряду Японії. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і можуть не збігатись з офіційною позицією Програми розвитку ООН та Уряду Японії.
Проект "Швидке реагування на соціальні та економічні проблеми внутрішньо переміщених осіб в Україні" реалізується ПРООН за фінансової підтримки Уряду Японії і в партнерстві з Урядом України, регіональною та місцевою владою.
