Останній штрих осінньої печалі...

Головна || Історії кохання від читачів

---

Ранок. Який же він гарний. Ніжне сонечко заглядає у вікно ...

---

Вона, звичайна студентка вже третього курсу звичайного “провінційного” університету, “на автоматі” потягнулася до телефону вимкнути надокучливий будильник, який ось вже декілька хвилин намагався розбудити свою хазяйку...
 
Час-від-часу її переслідували гнітючі думки, що дарма витрачає свої життя та час на навчання в університеті, що, можливо, заради легкого вступу на бюджет обрала не зовсім улюблену професію, що деякі її знайомі працюють в наймах в Польщі та Кореї та хизуються великими заробітками та крутими речами... а вона тут, в індустрійному Запоріжжі, де, частенько, з заводів тягне темні смердючі хмари, а в магазинах — високі ціни...
 
Окрім того, не дивлячись на те, що дівка, наче, непогана, ніхто зі знайомих їй не пропонує серйозних стосунків, а тільки “на раз-два” “почілітца”...
А просто так “давати” теж не хочеться, бо скажуть - “шалава”, “повія”, “шльондра”, “легкодоступна”, “німфоманка”... та, й, окрім того, можна щось від когось “підчепити”, аж до незапланованої вагітності... але, ж, душа та тіло ниють за коханням, душевним та тілесним теплом, за “міцним чоловічим плечем”... тому інколи дещо бувало..
 
Було, в неї, й декілька разів з дівчатами цілуватись та пеститись, але то було разово й просто заради інтересу... а в планах на майбутнє майоріли — чоловік, діти, впевнене майбутнє та... секс... ніжний і грубий, вишуканий і неймовірний секс з коханим чоловіком...
 
Так, досі лежачи в ліжку, поглинувшись мріями, планами та, паралельно гортаючи чужі сторінки в Інстаграмі, Марина й не помітила, як промайнула майже година...
 
— Йоп... знову спізнюся!?! — ледь не закричала на всю квартиру наша студентка та швидко підхопилася з ліжка, ледь не вдарившись головою об бильце, — оце, ще, синців мені бракувало... — промайнуло в її голові....
 
До виходу, вірніше, до вибігання з квартири на маршрутку лишалося лишень хвилин 15... голову вже нема часу мити, купатись і “малюватись” — тим паче... лишилося тільки швидко одягнутись, споліснути рот водою з зубною пастою, затягнути волосся в хвостик, схопити підручники та бігти... благо, хоч погода тепла та суха...
 
Вибігаючи з квартири, Марина захлопнула двері, посмикала ручку, аби перевірити, чи точно вони зачинилися, перехрестила двері “від злих людей і злих духів”, і, тримаючись за перила, швидко побігла по східцях... промайнули поверхи, позаду вже залишились двері під'їзду з їхнім звуком “пі-пі-пі”, рідний під'їзд, двір... от і зупинка...
 
Цілий день минув у невеличкій напрузі, особливо, якщо згадати, що не виспалась, не причипурилась і не поснідала...
 
Додому поверталася щасливішою, бо з одногрупницями після пар сходили на університетський концерт і трохи скинулись на шаурму (бо цілу, ж, не можна, - можна розжирнішати, якщо їсти по вечорах)...
 
Ось і напівпорожня маршрутка... знайома зупинка... рідні двір і під'їзд... свій поверх і ... рука на автоматі потягнулася до сумки по ключі, але їх там не виявилося...
Серце заколотало, до голови полізли найганебніші та найстрашніші думки.. ключі вкрали... тепер точно прийдеться міняти замок... якщо комусь розповісти, то почнуть підбирати ключі й обкрадуть... розкажу родичам — почнуть читати моралі... ладно — переночую під дверима, а зранку раніше “прокинусь” і в універі вмиюся, а після навчання поїду до бабці по запасний набір ключей, - благо, в цьому самому місті, хоч і в іншому районі...
 
Рука досі нишпорила по всіх куточках сумки та по кишенях джинс... а сльози текли по щоках, бо “наче бомжиха ночуватиму в під'їзді”... благо, в під'їзд з квартири ловить вай-фай і можна трохи “посидіти в інтернеті”, аби відволіктися...
Так минула година, дві... ноги та спина з шиєю затерпли стояти, а через біганину цілий день кортіло їсти та спати... але ти, ж, не ляжеш спати на підлозі в під'їзді...
 
На екрані вже майже розрядженого телефону висвічувалось 22:30 і 17% зарядки...
- Капець — промайнуло в голові — це ж заряду не вистачить до ранку... от би підзарядити телефон...
 
І тут новий потік сліз хлинув з очей — це, ж, можна було під якимсь простеньким предлогом попроситись до когось з подруг переночувати, чи, навіть, до бабці, але вже пізно й ніхто тебе вже не прийме, бо ще потрібно домовлятись та їхати, а вже проблема з транспортом...
 
Минуло, наче, години півтори, але годинник на телефоні показав тільки 22:45...
 
- Оце я дурепа... оце так так.... - сама на себе злісно прошипіла Марина та повільно “з'їхала” по своїх дверях на підлогу, підклавши під себе сумку... - а ще, ж, необходно на завтра читати лекції, а я провтичила весь час у соцмережах... але лекції не лізли до голови, бо там роїлися думки про ключ, про невдачі, голод та сон...
 
- Оце я дурепа в кубі... - можна, ж, було сходити до найближчого магазину щось собі купити попоїсти, а не втичити тут декілька годин, а тепер вже пізно.... оце, реально, лошара...
 
І тут, чомусь, навпроти відчинилися двері до квартири... як же не подумала раніше, що окрім неї, на поверсі ще 4 квартири й тепер прийдеться щось вигадувати... а якщо за нею слідкували у вічка й тепер всім по двору та по місту “рознесуть”, що вона, наче бомжиха, ночувала в під'їзді під дверима?..
 
- Привіт. Зламався замок, чи не пускають додому? - майже над вухом заговорив до неї приємний чоловічий голос?
 
- Ні-ху-я-ше-ч-кі — чомусь вирвалось це слово у Марини, хоча вона була культурною дівчиною...
 
- Ну, тоді, можливо, є сенс прощупати підкладку в сумці на предмет запавших ключів? - по-доброму з запитаннями не відставав від Марини сусід.
 
- Вибач, але мені не до розмов — ключів нема, я посиджу тут до ранку та піду по справах, - наче в напівкоматозі відповіла вона, бо голод і бажання спати вже почали її накривати...
 
- Марин — по-доброму сказав сусід, - ходімо, у нас переночуєш, а зранку, тоді, викличемо слюсарів, аби відчинили тобі двері, або ще раз пошукаєш ключі...
 
Й от тут виникає двояке бажання — просто попісяти (о, богі, нащо згадала про це бажання!?! аж притисло), попити чаю та просто покимарити в квартирі, або й далі “бомжувати” в під'їзді... благо, коли підходила до під'їзду з самого початку, він був відкритим...
А з іншого боку — сусід-сусідом, але якщо почне чіплятися, чимось напоїть, згвалтує, вб'є..? І що то за думки такі “дебільні”?...
 
- Ладно, давай... - безініціативно відповіла горе-студентка, ледь встала та попленталась до сусіда до квартири, - можна поставити телефон на зарядку та сходити до туалету?
 
- Безумовно можна...- почула у відповідь, заходячи до чужої квартири...
 
Тут було тепло і трохи пахло котами, але приємно, а не огидно... на зустріч вибігле грайливе кошеня й “пундиком” побігло назад до кімнати... квартира була в стані ремонту, але чиста й проста...
 
- Ось тут туалет, ось тут ванна кімната — зараз принесу для тебе чистий рушник, - сказав Артем, подаючи Марині “гостьові” капці...
 
А далі, наче в тумані — туалет, вмитися в ванній, якийсь приємний голос на фоні, ліжко (якесь воно дивне, бо не схоже на моє), м'яка постіль, пухнастий муркотячий клубочок поруч і сон...
 
Прокинулась Марина серед ночі від болю в нозі — її щось вкусило в темряві... поруч лежав на зарядці телефон, тому швидко увімкнула ліхтарик — можливо, то в темряві через вікно влетів кажан і вкусив?.. і тепер стане наша принцеса вампіркою?... маячня...
 
У світлі ліхтарика примружилось кошеня. - Кошеня?... Ем... а де я, насправді, чи просто сплю? - сама до себе тихо промовила Марина в темряві, - а, так — я, ж у сусіда, начебто, якщо не помиляюсь.... а де, доречі, він? Хоча неважливо — ляжу далі спати — вже подумала Марина, обережно зіштовхнула кошеня з ліжка й знову провалилася до сну... і прокинулась десь через годину від голоду...
 
- Блін, піду, хоч, поп'ю, - живіт аж крутило від болю... Марина увімкнула на телефоні ліхтарик і пішла шукати кухню, зтрушуючи, час-від-часу, з ніг кошеня, яке, чомусь, кидалося на капці... і тільки коли поверталася назад, промінь світла показав їй силует сусіда, який спав на кухні, поклавши голову на руки на стіл... - а він симпатичний — промайнуло в голові...
 
І тут очі сусіда розплющились... Він зіжмурився від променю світла, поставив перед собою “козирком” долоню та запитав:
— Щось підказати, чи вже час тобі збиратися?
— Та ні — я просто вийшла попити водички.
— Добре... Але якщо хочеш, можу заварити чаю чи пригостити смаженою картоплею, якщо тебе розбудив “нічний жор” - і мило посміхнувся.
— Ем... якщо можна, давай, тоді, теплого чаю... хоча ні — я, потім, після нього не засну, мабуть... ні, не треба — сказала Марина, попленталась до кімнати та лягла до ліжка...
 
Мабуть, негарно, так, - він на кухні, а я на його ліжку — крутилося в голові...— і теж, — поклич його до себе, то почне, ще, чіплятися... чи не почне?.. ладно — раптом щось, скажу, що в мене “ці” дні...
 
— Чуєш, сусід? — сказала на всю кімнату Марина.
— Кажи, — обізвався з кухні крізь темряву Артем.
— Якщо хочеш, іди лягай поруч, а то якось негарно з мого боку... (ну нащо я це кажу? Ну нащо!?!)
— Дякую, але всі, ж, дорослі, і, мабуть, голодні, тому, мабуть, не варто — пролунав голос з кухні.
— Всі дорослі, тому все нормально — йди спати по-нормальному (і тут в уяві вже почали кружляти романтичні та сексуальні ситуації з сусідом...)
— Ок — сказав Артем і через декілька секунд ліг поруч... — Добраніч і приємних снів.
— Добраніч — відповіла Марина та провалилася в сон..
 
Напрочуд, Марина прокинулась рано й до будильника... Ранок. Який же він гарний, цей світанок. Ніжне сонечко заглядає у вікно, як добре, що тебе ніжно обіймає хлопець...
Ем.. хлопець?!? обіймає!?! ем...
 
Марину, дійсно, зі спини уві сні обійняв Артем... й як порядний хлопець, не домагався її, не “розводив” ні нащо вночі... просто мирно спав поруч, тільки давив через свій одяг своєю величенькою “паличкою” їй в спину...
 
Гарний приємний ранок, наче казка... але одночасно прикро та добре, що вона скоро закінчиться...От, й, будильник на телефоні задзвонив — вже час вставати та збиратись до універу...
 
Артем прокинувся від звуку її будильника, одразу, ж, відтулився від неї низом і прибрав руку...
— Доброго ранку, Марино.
— Доброго ранку, сусіде — посміхаючись сама собі відповіла Марина.
— Чай, каву, вівсянку будеш?
— Так, якщо можна.
 
Артем став боком, й спиною до Марини пішов до ванної, а потім на кухню... - мабуть, аби мене не спокушати та не хизуватись - подумала гостья.
 
Марина, ж, тим часом, пішла до ванної вмитись.. потім поснідала з Артемом... лекції почитаю в дорозі до універу...
 
Коли взувалась, зачепила сумку на підлогу, й з неї звідкись випали ключі від власної квартири....
— Оце я лошара... — голосно промовила Марина
— Можливо, просто ключі дійсно кудись запали в сумці, або, просто, там, нагорі, нас вирішили так познайомити — сказав, по-доброму посміхаючись Артем...
— Можливо...
— Раптом щось — приходь й просто так в гості, або давай, якось сходимо прогулятись на природу.
— Давай... безумовно — вже стримуючи щасливу посмішку, що підтягує краї рота майже до очей, відповіла Марина.
Артем посміхнувся їй у відповідь і в повітрі “дав “пятюню”.
 
І від тієї щирої посмішки та від знахідки ключів стало на душі в Марини по-літньому сонячно та тепло... Вона відчула, наче по-дружньому закохалася в доброго симпатичного культурного хлопця.... І так стало круто на душі, навіть, без всіляких, там, вигадок і нових мрій.
 
І ось він зник — останній штрих осінньої печалі, її нудьги, її поганого настрою, й в душі засяяло сонце та заспівали пташки, а в житі замайоріла можливість класних щирих дружніх стосунків які, хто зна, у що приємніше можуть вилитися...
 
Ангеліна Волошко (м. Запоріжжя)
 
Поділитися з друзями
 
Переглянути інші історії про кохання