Народила від ворога і ледь не померла
Головна || Історії кохання від читачів
Коли обираєш поміж дитям і неволею
Сьогодні Наталія - касирка в одному з дніпровських мережевих супермаркетів, а ще 6 років тому вона була однією з найбагатших і найгарніших блогерок і моделей Донецьку.
Від колишньої величі на сьогодні залишились тільки звичка "щиро" посміхатися, коли з кимось спілкуєшся, а от плечі вже опустилися й очі вже давно "не світяться", особливо, коли хтось згадує про дітей...
Коли у квітні 2014 року тільки починалися в Донецьку "заворушення", як і більшість молодих дівчат Наталка "причаїлася" - воно й не дивно - перемагали то "зелені", то "укри", по місту й околицях бігали то з тими прапорами, то з іншими... протягом наступних місяців багато хто поїхав з міста, а комусь просто нема куди й до кого було, навіть тимчасово, тікати - от вона й залишилася в рідному місті.
На відміну від інших одноліток, які залишились жити у "молодій Республіці", в неї було трохи власних грошей - благо, додатково встигла майже всі зняти з банківських карток і заховати в різних куточках і схронах батьківської квартири... Вона вже не "шикувала" й не "транжирила" гроші, аби не привертати зайвої уваги до себе ані з боку "місцевих", ані з боку "козачків", "чечей" і "рускіх освабадітєлєй", але й роботу не шукала - вірила до останнього, що скоро "хлопці награються у "війнушки" й все повернеться до попереднього мирного життя".. але нічого не поверталося..
Якось через декілька місяців після початку "війни", коли в самому Донецьку вже було більш-менш спокійно, вона вирішила просто прогулятись по своєму мікрорайону. Увімкнула на телефоні улюблений плейлист, запхала до вух навушники й пішла знайомими дворами, занурившись у власні думки... Та пройшовши метрів 300, щось її наче зупинило й різко розвернуло - то був кремезний "ополченець", який щось кричав на неї й час-від-часу очима показував на власний автомат, перекинутий через груди.
- Ты что, глухая, с..ка!?! - почула вона, коли той "захисник "республіки" вирвав одним помахом з обох вух старенькі навушники, - ты что тут вынюхиваешь ходишь?
- Я не винюхую нічого - просто гуляю - українською відповіла Наталка, перед цим слухаючи "Квітку" у плейлисті...
Військовик аж почервонів зі злості. Щось гукнув кудись в бік типу "поймал укропскую шпионку" й через декілька секунд навколо колишньої юної моделі вже стояли з десяток немодельних дорослих "мужиків", від яких тхнуло алкоголем, сечею й потом...
Наче якусь злодюгу, її швидко "задєржалі" - накинули на руки за спиною кайданки й, нецеремонячись, закинули до "бобіка" та повезли "на подвал"...
Наче в якомусь страшному бойовику все оповило дівчину - ругань, крики, погрози, легкі побої (благо, без переламів, забоїв і згвалтувань)... майже місяць в неї випитували, що вона робить в Донецьку, хто її зв'язні й яке в неї завдання від "укркарателей", на що вона раз за разом вже спокійно відповідала, що сама місцева й взагалі поза будь-якою політикою... а сама подумки постійно по-своєму нескладно молилася Богу, аби все найгірше її обійшло далеким боком.
Й через місяць її відпустили додому..
Минув рік, півтори, Наташа влаштувалася бібліотекаркою до школи - спокійна робота без будь-яких "прасвєтітєльскіх" обов'язків і вимог... й одного разу зайшов "він" - гарний статний хлопець, віку 20-25 років, з щирою посмішкою на обличчі й трохи хтивими очима. Коли вона подивилася на нового відвідувача бібліотеки, в того чуприна впала на лоба й чомусь у пам'яті Наталки виринула картина з запорізькими козаками. Такий самий парубок, ще й без будь-яких військових ознак, але трохи шкутильгав.
Слово за слово, посмішка за посмішкою... перші прогулянки після її роботи, перші вечірні посиденьки... так і зійшлися та почали жити разом.
Наскільки Наташа знала, Вадим був шкільним "фізруком" - знов, таки, "просто вчитель", який не краяв дітям мозок і пам'ять... разом йшли на роботу, разом й поверталися... а там, Наташа завагітніла від нього й народила сина...
Якраз десь за місяць до народження дитини, Наташа випадково дізналася, а вірніше, випадково підслухала його розмову з колегами, що її коханий - не просто фізрук, а російський спецпризначенець високого рангу... й зміну в її настрої він дуже швидко вловив і зрозумів... і нічого кращого не вигадав, як ... заперти її до "психушки", аби його не вбила й його дитину.
По народженню дитини Наталія думала, як втече з окупації, як покине те вже ненависне дитя, чи, навіть, вб'є його, а там - будь що буде...та тільки їй поклали її немовля на груди, як щось в її душі зламалося й вибухнуло - неймовірний водоворот з огиди, радощів, ненависті та любові до дитини просто її розривав на шматочки. Вона розуміла, що це - дитя її ворога, ворога її народу, ворога її волі, але й розуміла, що це її кровиночка й її рідне немовля... й чим довше вона бачила та годувала свого синка, тим більше звикала та "прикипала" до нього...
Через декілька місяців Наталію "виписали" з "дурки", та Вадим силою забрав в неї дитя та казав типу - якщо хочеш бачитись з дитиною - робитимеш все, що я скажу, а ні - то відвезу дитину до Росії до своїх батьків, а тебе кину "чеченам" на поталу...
Й вона була покірною "дружиною", мовчки переносила всі його знущання й "сексуальні експерименти", була реально ледь не рабинею, аби тільки бачити своє дитя...
Так минув ще рік.. і другий... і третій... синок підростав і вона реально бачила, що син "росте у батька" й намагається копіювати того тирана...
А потім той тиран, якось, не привів малого з прогулянки додому, а привів з собою "пабратімаф" й сказав при всіх - "если хочешь увидеть сына хоть еще раз - обслужи всех моих уважаемых друзей прямо тут и при мне"....
В Наталії просто потьмяніло в очах, а від подиву й образи стисло в горлі..
- Извини, но нет - тихо відповіла вона.
- Я твой муж и ты обязана выполнять все мои приказы и желания - шиплячи, крізь зуби, сказав Вадим, - или будет только хуже для тебя.
- Извини, но нет - сказала Наталка й розвернулася, аби піти до іншої кімнати...
І тут в неї різко потемніло в очах, в потилиці сильно заболіло й вона впала, хіба-що десь далеко через темряву чуючи якісь жорстокі смішки та веселі крики...
Її жорстоко згвалтували... й через 2 дні, знесилену й морально спустошену, викинули в дранті на дитячому майданчику, де пролежала до ночі не рухаючись...
Вночі, від холоду, трохи прийшла до тями й пішла дворами в бік "градів", аби серед полів "підірватися на мині"... біля декількох смітників знайшла якісь старі речі, в які одягнулася, напилася, наче якийсь собака, з калюжі й все йшла й шла у бік зарева за містом, не звертаючи уваги на наявність чи відсутність дорожнього полотна під ногами... й коли вже йшла по лісосмузі, то від кожного хрускоту гілок під ногами думала - "Хоч би міна... хоч би міна.." й так, того не знаючи, дійшла до "українських позицій"... прийшла, побачила "своїх" і впала в метрах ста, захлинувшись сльозами та глухим криком й просто "вимкнувшись" від втоми...
Зранку прокинулась, наче у м'якій постілі, а десь неподалік тихенько грала сучасна українська музика... вона розплющила очі й побачила, що лежить не вдома, а в якійсь землянці з українським прапором на стіні... й на радощах розплакалась...
Не вдаючись в подробиці, українські військовики перевезли Наталку до шпиталю, звідти її перевезли до лікарні до Дніпра, а там, вже, вона поступово "відійшла" від окупації й почала потрохи повертатись до звичайного життя.
Аби ніхто її ніде не побачив і не впізнав, пішла працювати до магазину касиркою й просто жила... але й досі, наче від розпеченого заліза, смикається від будь-яких чоловічих торкань... і більше не говорить про дітей...
Наталія
Поділитися з друзями
Почитати інші історії про кохання
Ділись власними історіями
