У давні часи один поважний козак жив. У нього єдиний син був – Юрко. Тільки народився він слабким, хворобливим, тож, коли виріс, навіть
шаблю в руці втримати не міг. От прийшов козаку час помирати.
Кличе він сина: "Як помру, то три ночі приходь до мене на могилу. Обіцяєш?"
Син пообіцяв.
Помер козак, поховали його, настає ніч. Хлопець труситься – так йому боязко, а що вдієш? Обіцянку треба виконувати.
Прийшов, всівся під кущем. Дивиться: небо хмарами вкрилося, темно, хоч в око стрель. Опівночі розкрилася земля, піднявся батько.
– Чи тут ти, сину? – питає.
– Тут, батьку.
– Ну, – каже, – привітаймося. Дай, потисну твою руку.
Юрко руку простягнув. Батько потиснув так, що хлопець знепритомнів. Коли отямився, то побачив, що один палець на правиці в нього бронзовий
Наступної ночі знову приходить на могилу. Опівночі розсунулася земля, піднявся батько.
– Чи тут ти, сину? – питає.
– Тут, батьку.
– Ну, – каже, – дай твою руку потисну.
Потиснув так, що хлопець впав без пам’яті. А коли отямився, побачив, що другий палець на правиці став срібним.
Третя ніч видалася ясна. Господнім оком місяць за сиротою спостерігає, підбадьорює. Опівночі батько піднявся і промовив:
– Потисну, сину, я твою руку востаннє. Усе що мав, залишаю у спадок, тобі ним володіти.
Потиснув синові руку так, що той тільки вранці опам’ятався. Дивиться, а третій палець у нього золотий.
"Ну, – маракує, – я, такий каліка, нікому не потрібен. Піду світом, може знайду свою долю". Знайшов удома окраєць хліба та й пішов собі.
Йде-йде, аж дійшов до Дніпра. Хотів на інший бік перебратися, та де там! Ні моста, ні порому немає.
Стоїть, сумує: "Йой, що за життя в мене нещасне!" Підняв руку, а палець бронзовий – раз! – ворухнувся несподівано. І цієї ж миті поєднав береги
старого Славути міст бронзовий. Він зрадів, перейшов на правий бік – і міст зник.
Пішов хлопець берегом, мріє: "Попрошуся до братчиків, вони мене обов’язково до себе візьмуть, бо я тепер можу їм у нагоді стати".
Йшов, аж до порогів дійшов. Заморився. "От би, – химерить, – переплисти ці пороги. Розповідав батько, що Січ за ними. А ну, спробую
срібним пальцем ворухнути!" (Він дарма, що хворобливий, а розум мав добрий).
Підняв руку, ворухнув срібним пальцем. Аж дивиться, на воді, біля берега, човник срібний з’явився. Сів у човник, а в того вітрила самі
піднімаються, самі вітром надимаються і сам він пливе.
Переплив пороги, зійшов на берег, а човник зник. Юрко дивиться: куди далі йти? "Ех, – зітхає, – куди його далі? От би мені коня!" Підняв руку,
золотим пальцем ворухнув і прибіг до нього золотий кінь. Всівся хлопець у золоте сідло, повід схопив, кінь крок ступив і знову зупинився. Оглянувся
Юрко, а кінь вже на Січі.
Прийняли козаки Юрка до куреня, обмундирували добряче, пістолі дали, кинджал. Як запорожцям на інший берег треба, то кличуть Юрка.
Він пальцем ворухне – ось і міст. Потрібно за пороги – сідають у срібного човника і пливуть вільно. Бажають кудись дістатися – знов до хлопця
звертаються. Кличе він золотого коника, козаки за ним шикуються, а кінь їх у яке завгодно місце за три кроки проводить.
Тільки поголос по всьому світу швидко йде. Дізнався якийсь негодящий панич про Юркові вміння. Відправив служників, вони хлопця
спіймали, до панича привели. Той наказує:
– Будеш мені слугувати. Побудуєш міст через річку на землях мого маєтку. Як люди через міст їздити побажають, то мені грошики за дозвіл
платитимуть. От я швиденько і розбагатію.
– Не буде по-твоєму, – відповідає хлопчина.
– Такий-сякий, – кричить панич. – Мені відмовляти! Отримаєш зараз канчуків, на все погодишся.
– Щоб козак, та якомусь зачучверілому паничу підкорився? – закричав Юрко. – Не бувати такому! - Вихопив кинджал і відрубав собі бронзового пальця.
Злякався панич мужнього вчинку парубка і відпустив його.
Юрко далі козакує.
Тільки поголос по всьому світу швидко йде. Дізнався про Юрка якийсь вояк і взяв юнака у полон.
– Я на твоєму човнику за пороги плаватиму, там купці та селяни заможні, то стануть їх гаманці моїми, – вихриплює. – А хто відмовить, того
татарам продам. Ото грошей матиму!
– Ах ти, розбійник, – обурився Юрко. – Чи буду я хрещений люд ображати?
– Та я тебе на дибу! – заволав вояк.
– Гниляк ти, – зневажливо пхекнув молодик. Вихопив пістоль, срібний палець відстрелив і пішов.
Козакує далі.
Тільки поголос по всьому світу швидко йде. Дізнався про Юркового коника войовничий князь. За його наказом ув’язнили юнака, до князя привели.
– Ти, непотребе, – бридливо цідить слова князь, – відтепер мою волю чинитимеш. Викликай коня, поведеш мої полки Запоріжжя воювати.
Юрко туди-сюди, а руки ж зв’язані, охорона навкруги. Він і погодився.
Заревли сурми, забігали джури, полки шикуються.
Викликав Юрко коника, у золоте сідло скочив, повід схопив, кінь один крок ступив, другий та й стрибнув у безодню. І все військо князеве за ним...
Чи загинув Юрко, чи ні, – не знаю. Казали люди, що врятував його золотий коник. Тільки відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту
потрапив, кому допомога конче потрібна.
Та он він, там, де кров ллється, бачите?
