До автобусу 40 хвилин. Я, мокрий та голодний, чекаю на нього. Проходили різні люди, від
дітей до пенсіонерів, і кожен про своє думав, із сумом на своїх очах. Нікого на вокзалі я не зустрів,
хто би посміхався. І п'ятниця нині, кінець робочого тижня, але ніхто не радіє...ніхто... Навіть
мегапопулярна музика Дзідзя нікого не тішить. Може звикли старші не радіти у п'ятницю, бо так
само плакатимуть у неділю. Але ж молодь, діти. Вони не такі забобонні. Кожен має квиток додому,
готову валізу із брудною одежею та порожніми коробочками для їжі, але чому ж таки ніхто не радіє?
Може вони погоді не раді? Все-таки на дворі дощ.
А я люблю дощ. Я народився під час сильної зливи, і мабуть тому плувіофіл. Але ж це
підсвідомо відчуває моя душа. Невже вона у минулому була такою грішною, що любить дощ, сльози
неба? А можливо відчуває майбутню свою домівку, де бракуватиме дощу?
Пригадав мимовільно фільм "Костянтин" 2005-го року, де головний герой фільму, якого грає
Кіану Рівз, вийшовши на вулицю у жахливу зливу вимовляє: "Добре, що хоч погода тішить!" А
тішить вона його, бо душа через самогубство героя потрапила в пекло, і потім якимось дивним чином
знову повернулася в тіло, даючи героєві 2-й шанс, але той знову ж таки помирав, і розумів куди
потрапить. Герой покінчив життя самогубством і бачив, м’яко кажучи, усі 9 кіл пекла, тому він радів
дощовій погоді, бо в пеклі нема і краплі води. А що ж тоді зі-мною не так?
Я ж християнин, навіть співаю в церковному хорі та свідомо розумію, що роблю. Якось,
відспівуючи похоронних пісень на похороні одного нашого хорошого хориста, якого дуже любив та
поважав, почув випадково від якихось людей, що покійний за життя любив дощ, тому і під час його
похорону дощ не припинявся ні на мить. Собі я думав, що це погана погода для похорону, але ось що
людський досвід доводить: "Яку погоду любиш, з такою підеш назад у землю..." Чи правда це?
Відверто кажучи не дізнаюся ніколи, хіба душа моя колись це побачить, проте вам уже про це не
напишу. Наперед вибачайте.
Тепер пишу вже у автобусі. Шофер увімкнув пічку, адже зараз осінь, тому думки розмерзали.
Ще б коньячку хтось би налив, присвятив би ці роздуми тій людині, рятувальнику душі моєї, але годі
мріяти ні про що.
Коли сів, знову перехотілося писати. Заболіло в грудях (після 3-ї кави, яку сьогодні випив), та
й почало в очах крутитися, за вухами вібрувати потоки крові. Піт почав виступати краплинками на
чолі, але повитиравши мокрим рукавом куртки своє обличчя, я знову почав приходити до тями.
Минулося.
Сівши на пасажирське місце автобуса, я бачив багатьох людей перед собою. Чомусь настрій
мій зник, мабуть тому, що відчував кожною клітинкою свого тіла мокру одежу. Очевидно не так
сильно я люблю дощ.
Хтось із людей попереду мене говорив із сусідом, хтось по телефону, проте всі говорили,
створюючи ринковий гамір, але один чоловік сидів тихо, навіть занадто тихо, дивлячись весь час
перед собою, немов робот, і просто мовчав. Дивно звідки в нього такого терпіння, такої витривалості.
Може б я подумав, що він просто щось читає перед собою, адже стінка за шофером була вся обклеєна
різними статтями, оголошеннями, але...
Цим чоловіком виявився солдат. Світліша камуфляжна форма доводила, що він зараз воює.
Тоді всі свої оті безглузді жаління себе і моєї душі зникли, автоматично переключившись на цього
Героя. Надворі дощ, а солдат у простій воєнній формі кудись їде. Без валіз, без подарунків, без
нагород. Куди він їде? Дві відповіді рояться у моїй голові, але хочеться вірити, що таки додому він
їде, до коханої або до батьків. Але він з порожніми руками їде. Але що з цього? Головне, що їде,
головне, що живий. Звідки в ньому ще зберігся той спокій терпіти цей автобусний балаган? "Люди!
Та ж Герой між вами. Давайте його привітаємо, що повернувся!" Та де там? В кожного зараз свої
плітки, свої теми.
Раптово солдат підвівся та поступився місцем вродливій дівчині. Та відмовлялася, але він
наполягав. Я б сам тій дівчині поступився місцем, бо вона стояла на однаковій відстані між мною та
тим солдатом, але дівчина весь час і так спиралася на мене спиною, вважаючи що я цього не відчуваю
і гнула теревені із якоюсь подругою, час від часу такі противні речі загинаючи про свого колишнього,
що вибачте, але не хотів я "грати джентльмена" для тієї, яка сама ж себе нарочито ганьбить на весь
автобус, матюкається, та ще й поклала свою валізу ледь не мені на ноги, що я змушений був боком
сидіти.
Дівчина подякувала солдатові, але далі теревенила, не припиняючи розмови. «Чи ви, люди, не
бачите, що це солдат? Чи ви лише шануєте ветеранів 2-ї світової, а сучасних героїв не помічаєте
перед собою?»
Не знаючи як на це відреагують люди в автобусі, я піднявся із свого крісла і вже готовий був
із солдатом заговорити, щоби Герой присів на моє місце, як тут раптом сіла якась жінка замість
нього, та ще й мовила своє легковажне: "Оце молодь пішла. Нє, аби старшим сі вступлєти місцем..."
"Та ви, "пані", купили би білета та й не стояли годину на дощі. Гадаєте я не стояв біля вас і
не чув як ви нарікаєте на водіїв, що у "студентську" п'ятницю лише студентів впускають до
автобусу, бо ті з білетами та не торгуються з водієм щодо ціни за дорогу. Я купив білет і маю
право сидіти, а ви за оту гривню готові проклясти всіх і все, лише аби було по-вашому. Що ж ви за
людина? Я сам рахую ледь не кожну копійку, бо не маю де заробити, але ж ви ніби гарно одягнені,
осінню навіть носите в дощ норкову шубу, і ще бубоните на весь автобус, що я вам місця не
поступив? Та ну вас..." - мало я не зірвався, створюючи сценарій відповіді в своїй голові.
Та все це дарма. У солдата задзвенів телефон і той прийняв виклик. Розмова була короткою:
"Алло! Так, це я! Приїхав уже, приїхав. Та нічого, просто був невеличкий бронхіт. Ні, то не
туберкульоз. Як? Та мовчки. Ні, їду до мами, бо та сама, та ще й хворіє. Так, я один у мами. Як
повертатися? Та ж у мене ще на тиждень звільнення!. А можна... Гаразд. Так точно!. (сумно) Так
точно! (гучніше). Сьогодні? Так, я все зрозумів». Кінець зв'язку.
Я не знаю, що тут ще додати. Та й думку знову перебив на цей вже раз солдат, знову почавши
розмову:
"Алло! Матусю? Як ви там? – радісно – Серйозно? – сумно – А таблетки п'єте? Точно? Ви
гроші всі отримали? Точно? І на всі гроші купили собі ліки? А на роботі зарплату вам не зрізали?
Що-що! Як звільнили вас? За що? Працівниця з декрету повернулася, місце якої ви займали? А далі
що? Але ж у вас кредити? Матусю, ви не хвилюйтеся. Я мушу повернутися на полігон – почав маму
обманювати – бо там якусь довідку не підписав. То не на довго. Я вам потім відправлю ще грошей.
Не хвилюйтеся, я везучий! Все буде, як має бути. На все воля Божа. Тримайтеся! Я вас дуже люблю
та міцно цілую!"
Через декілька секунд солдат попросив шофера зупинити автобус і той зупинився о сьомій
годині вечора, осінньої пори року. Солдат все віддалявся та віддалявся, але вже нічого не можливо
було вдіяти, як би не хотілося.
Я вже стояв у автобусі та нікуди не рипався. Додому залишалася лише одна зупинка, але я
встиг змерзнути, бо із дверей крізь невеличку шпариночку прокрадався всі 20 хвилин вітерець. Мене
трішки просквозило, хоча яке там трішки?
Коли ж нарешті я вийшов із автобуса, нічого вже не хотілося. У мокрій одежі я ішов додому
та розумів, що я вже "готовий".
Коли ж прийшов додому та розкидав усю мокру одежу по різних місцях, зайшов у соцмережу
та читав свіжі новини. Радісного нічого не було. Поміряв свою температуру, а там 38. Марення,
слабкість, запаморочення.
Стоячи три години тому під цією зливою, я тримав у руках вервечку та молився. У Івано-
Франківську на стометрівці була акція від церкви, очевидно католицької. Акція "Помолімося за
Україну". Мене дуже боліла голова саме в тих місцях, які зазвичай болять на зміну погоди. По хмарах
було видно, що зараз буде дощ, а я без парасолі. Але що із того? Скільки ж наших солдатів зараз
цілими днями у холодних окопах захищають від сепаратистів Україну?
Тільки отець почав молитися, як дощ лився і лився. Плакало усе небо. Трішки вивчаючи
символи розумію, що це не добрий знак.
Дощ лив все сильніший та сильніший, а моя мокра одежа немов придавляла своєю вагою.
Кожної секунди хотілося піти та десь сховатися, але ж це молитва, та ще й за Україну, за наших
Я не тікаю від армії, але я комісований через проблеми із серцем. Кожного дня я відчуваю цю
проблему, і рідко на щось радісне надіюся. Міг би піти добровольцем, але маю одну матір, яку
скоротили на роботі та вона допрацьовує ще цього року, а наступного не відомо. Що вона сама
зможе? А тут, разом на спільній молитві, я можу частинку себе віддати Богові, щоби він почув
молитву та вигнав ворогів від моєї Батьківщини. Коли молився, не відчував того холоду. Він ніби
був, але не під час молитви. Мій ангел тримав мою душу в мирі, приймаючи молитву, але повністю
не міг зцілити. Ніщо її не зцілить, поки вона в моєму тілі. Душа ж переживе мене, мою земну
оболонку, але тільки молитва очищає чорні листки моєї чимось дуже змученої душі.
Молився я думками до Бога, до Ісуса Христа, до Діви Марії, до архангела Гавриїла, до Юди
Тадея, до отця Піо та до всіх святих, до яких молюся кожної ночі.
Зараз же лежав я у темній кімнаті, де нічого в ній не світилося і лише годинник своїм
цоканням нагадував, що я у своїй кімнаті. Ось лише спати я не міг. Крутився, потів, випивши
спеціальний розчин, але не спав. Дратувався, психував, але знову помолився, і хоч трішки стало
легше. Певна річ, що температура була досі, але я знову ж таки помолився, але вже за Україну:
"Господи! Знаю, що ти чуєш мене. Прошу всім серцем – допоможи! Я вже не можу жити страхом,
що завтра може не настати. Відверни і цей страх від наших солдат та зупини, благаю Тебе,
нарешті цю війну!"
(Фото - Лора Артюгіна)
