Світе мій сонячний, вранці народжений з квітки,
Хрестик – з-за пазухи часу. А віра ж бо звідки?
Звідки світіння твоє? Звідки вміння любити
Того, хто серце поранив й не взявся зцілити?
Світе мій сонячний, птаха твоя – вище вітру.
Правда твоя – першим криком дитячим до світу.
Стіни у храмі твоїм – дерев’янії строфи –
Цвяхами збиті отими, що й хрест на Голгофі.
Все в тобі, світе, чи вістю благою, чи вістрям.
Все тобі, світе, чи то голосіння, чи пісня.
Зрадою, зброєю, грішниками і волхвами
В нас проростаєш, відтак постаєш уже нами.
Будеш здирати коліна і душу латати.
Будеш мовчати у відповідь, з болю кричати.
Будеш човнами плисти і гребти водопіллям –
До божевілля свого чи хмільного весілля?
Не потьмянієш ти, світе, і будеш світити,
Доки болітиме в серці уміння любити…
