Супергерой

Клас гомонів, немов бджоли товклися у вулику. Раптом дзвоник оповістив про закінчення перерви, до класу зайшла вчителька. В одну мить тиша оповила кабінет.
-­ Доброго дня, діти.
-­ Доброго дня, Олена Петрівна! – хором відповіли учні.
- ­ Почнемо урок, – сказала вчителька і сіла за стіл.
Вона відкрила журнал, оглянула клас і пересвідчилася, що на уроці всі присутні.
-­ Бачу, що сьогодні всі підготували домашнє завдання. Як ви пам’ятаєте, назва доповіді – «Мій улюблений супергерой». Оскільки ви готові, то хто першим доповідатиме?
Руки зірвалися догори. Учні не могли всидіти на місці, кожен тягнув руку вище інших, неначе дерева в лісі гойдалися від вітру.
­ - Добре­, добре, я зрозуміла, – посміхнулася вчителька. – Тоді першим буде...
-­ Можна я? – почувся голос з задніх парт. ­ Давайте я! – кожен хотів бути першим доповідачем. ­
- П’ятий «А», тихіше! А то зараз будемо писати контрольну! – суворим голосом заговорила вчителька.
Діти одразу замовкли, мовчанка пробігла по класу. ­
- Так, добре. Тоді першим доповідатиме... Почнемо з двієчника. Колохатько Андрій, виходь.
Хлопець одразу підбіг до дошки. Андрій був одягнений у синій костюм з великою літерою «S» на грудях, і позаду висів червоний плащ.
-­ Я Супермен! Я літаю вище хмарочосів! Я сильніше всіх на Землі! Я спритний і невловимий! Тільки Супермен здатен здолати будь­-якого злодія, сили хоч відбавляй!
Хлопець вип’яв груди вперед і випростався, немов ось­-ось злетить вгору. ­
- Молодець Андрійко! Ставлю дванадцять, - перший твій найвищий бал в цьому семестрі. Сідай.
Хлопець одразу ж побіг до свого місця, витягши одну руку вперед, неначе летить серед хмар.
- Андрій, не пустуй, сідай вже. Наступний у нас буде... Опустіть руки. Я бачу, що всі хочуть, кожен сьогодні розповість про свого героя. Наступний буде... Борщ Сергій, виходь.
До дошки вийшов округлий хлопчик, який був вдягнений в картоні коробки. ­
- Я твердий, як скеля, і непохитний, як гора, тому що я Людина­Скеля, – Сергій постукав кулаком по коробці. – Мій удар кулаком може зруйнувати будь-­яку стіну на світі. Вітри і жодні сили не можуть зсунути мене з місця, – хлопчик замовк і насупився.
-­ Це все?
Сергій кивнув головою.
- ­ Молодець, Серьожа, відмінно, сідай.
Людина-­Скеля пішов на своє місце і на пів-шляху спіткнувся й впав. Учні розсміялися, у класі піднявся ґвалт.
- ­ Досить! Досить! Заспокойтеся! Зараз буде контрольна! – вчителька застукала лінійкою по столу.
Діти одразу притихли. Сергій сів за парту з червоним ображеним лицем. ­
- Що це за поведінка у вас така? Нічого смішного не сталося. Впав та й впав Сергій, з кожним може таке трапитися, не можна з цього сміятися. Наступний... а наступна в нас буде Кравець Леся.
Дівчинка, одягнена в чорний костюм кішки зі штучним хвостиком, тихесенько вийшла до дошки, немов вона насправді була супер-героїнею.
- ­ Мій супергерой, тобто героїня – це Жінка-­Кішка! Домашнє завдання затягнулося аж до другого уроку, кожен учень з радістю доповідав про свого найулюбленішого героя. Різнобарвні костюми тільки й майоріли біля дошки, кожен хотів показати надприродні здібності та надзвичайні сили.
-­ Сьогодні, клас, ви перевершили мої сподівання, вперше так добре всі підготувалися.
Раптом вчителька помітила, що один з учнів був у звичайній шкільній формі, її це здивувало.
-­ Гординський Богдане, ти що не підготувався? Чого не одягнений у костюм свого супергероя? Виходь.
На кафедру зайшов Богдан, який тримав в руках картону коробку. Вчителька подивилася і здивувалася: ­
- А що там в тебе коробці?
Хлопчик трохи побарився, поклав коробку на підлогу та дістав звідти шолом пожежного. Богдан одягнув шолом і почав розповідати: ­
- Мій герой – це мій дід, Гординський Богдан Степанович, він був пожежним­-рятувальником. Він все життя працював пожежним, як він казав, його покликання – це порятунок людей. За все його життя він врятував чимало людей. Від багатьох він чув слова щирої подяки, а декотрі допомагали йому. І навіть в час біди знаходив справжніх друзів. Дід не тільки гасив полум'я, а й допомагав людям у різній біді, наприклад, в буревій чи буран, в снігопад чи зливу тощо. В нього не було надприродних здібностей, його сміливість і відвага чинили опір будь­-якому лиху. А ще він добре ставився до людей, він казав, що треба любити людей, якщо вони добре ставляться до тебе. Він багато чого цікавого розповідав, та й уроку не вистачить, щоб розповісти про його героїчні вчинки. Він навіть гасив пожежу у Чорнобилі, і за це хочуть дати назву вулиці в честь його імені. А ось і його фото, – хлопчик дістав з коробки чорно-­білу фотографію, на якій посміхався сивий дідусь весь у зморшках і з палаючими очима, а груди його були повністю усіяні нагородами та медалями. ­
- Дякую, Богдане... – задумливо промовила вчителька. – Мабуть, великою людиною був твій дід. Від мене та від всього класу дякуємо йому за його героїчні вчинки, і тобі теж подяка за доповідь про твого діда – Богдана Степановича. Сідай.
Хлопчик пішов до своєї парти, несучи перед собою фотографію. Ніс і дивився на свого єдиного для наслідування супергероя.
Героя з великим іменем і великим серцем.