Летів сокіл яснокрилий синім небом через гори високі, над степом безкраїм, понад Дніпром широким. То повертався сокіл до рідної домівки, душа звитяжця, що на чужині згинув, чужим народом не похований і не відспіваний.
На кістках козацьких стоїть місто, золотом помережане, у мармур і граніт вбране. Символ імперії з назвою краденою – столиця північна. І не знає вона ні сині води, ні сонця злата, бо кутається там сонце у хмари і плаче дощем ледь не щодня.
Летів сокіл яснокрилий синім небом, і голосінням крик його лунав. Пам’ятав птах вільний литавр відлуння грізне, куль і стріл свист, мечів і шабель дзвін, та до бою сміливі заклики: за народ, за Україну, за землю рідну!
Відгомоніли бої, і слава козацька змерхла, у чужих піснях призабута мова рідна, а думки молоді до влади грошей хиляться, із кривдою в житті всі миряться, і кохання продати й купити можна.
Летів сокіл яснокрилий синім небом і кликав усіх, чиї серця ще гарячі, очі ясні, думки чисті, а в піснях оживає слово прадавнє. Кликав, все вище над землею підіймаючись. Мов бандури струни, сонячне проміння на його клич відгукнулося.
Через віки в людських серцях сміливих відлуння того заклику розлилося, і гербом своїм обрав народ український вільного золотого птаха – сонця живого втілення. І дало сонце народу українському прапор свій золотий, полум’яний, а вода життя його омила, над часом владу даючи, над світом і над серцями людськими.
І відтоді прапор український – жовте сонце і синя вода, навпіл між ними поділене його поле. А хто його перевертає, той лихо на землю свою прикликає, розруху, бідність і духовне зубожіння, бо не зможе тоді сонце людей захищати і на добро благословляти, а час буде плинути, людей не зачіпаючи, і не залишиться потому про них ні доброї, ні злої пам’яті.
Летів сокіл яснокрилий синім небом, у золотому морі сонячного світла життєдайного купаючись...
