Петрович

Петровичу вже дев’яносто п’ять років. Іноді його запитують скільки йому стукнуло. «Стільки не живуть!»- віджартовується старий і підсліпувато мружиться. Він живе на третьому поверсі, але й то для нього сходи стали нездоланною відстанню, щоб виходити надвір. Тричі на тиждень приходить до самотнього дідуся соцпрацівник та приносить продукти, тож Петрович рідко покидає свою оселю.
Останні декілька місяців, з того часу, як місто захопили окупанти, він взагалі нікуди не виходив. Часами він сидів на стільці, спостерігаючи за подіями в місті з маленького балкончика. Крізь скельця окулярів старий бачив, як одного разу з будівлі навпроти зняли синьо-жовтий прапор, повісили незнайомий. Петрович бачив, як вулицями носилася бойова техніка окупантів, як вільно розгулювали люди з автоматами та георгіївськими стрічками на грудях. Нікому не було діла до старого, що виглядав з балкону. Воно й на краще. Кому потрібно бачити сльози у глибоких зморшках обличчя старого фронтовика?
То раніше він був сильний і тілом, і духом, і плакав лише тричі за життя: на радощах, коли дійшов до Берліна, від горя біля труни загиблого в Афганістані сина та біля могили дружини. Роки відібрали здоров'я та силу, але навчили бути терплячим і вміти чекати.
 
Старий чекав. Щодня зранку виходив на балкон і вслухався у звуки вибухів, які то наближалися, то віддалялися. Він залишався непорушним, як кам'яна статуя, навіть тоді, коли над головами кружляв літак, повітря пронизували гучні звуки від розриву ракет і люди ховалися у бомбосховищах. Петрович втратив почуття страху, бо вже давно звик до думки, що смерть поруч з ним і він звик до її тихої невидимої присутності. Роки наділили його не лише терпінням, а й мудрістю та витримкою. Він не здригнувся, коли у вікно будинку навпроти влучив снаряд, лише обтрусив пил із сивини від вибуху.
Петрович протер скельця окулярів і далі спокійно спостерігав, як вулицями заметушилися в паніці бойовики, як вони поспішно затягли поранених в автомобіль, самі туди позаскакували і швидко поїхали.
 
Петрович дочекався. Чи не першим з мешканців міста він побачив БТР з синьо-жовтим прапором. Ще повсюди гриміли вибухи, тріскотіли автомати, все димилося навколо, а перед очима він, рідний до болю, обласканий суховіями Донбасу, зігрітий пекельним сонцем, орошений кров’ю юних захисників, прапор країни.
БТР швидко промчав вулицею і зник за рогом будинку.
- Напевно, поїхав підняти прапор над виконкомом,- подумав старий, витираючи зрошені очі.
 
Звуки війни віддалялися, і мешканці міста почали виходити на вулиці. Старий вже подумав, що рідний прапор на вулиці йому привидівся від надзвичайно довгого чекання, але тут знову побачив бойову машину. БТР зупинився якраз під балконом старого і він почув розмову воїнів про те, що потрібно купити водички. Один з них побіг у магазин, розташований на першому поверсі будинку. Старий перевів погляд з прапора на двох зовсім юних бійців.
Вони були стомлені, змучені спекою, але задоволені та усміхнені. До солдат підійшли два молоді хлопці з місцевих, оглянули машину і затримали погляди на бійцях.
- Укри,- звернувся до них один із юнаків, - хто вас сюди кликав? Навіщо ви приперлись?
- Бо бандерівці,- сказав інший юнак, - фашисти! Чому ви приперлись на нашу землю?
Петрович бачив, як зникли з облич воїнів усмішки, як вони спохмурніли, але стримали себе і промовчали.
- Чому мовчите, фашисти?- просичав один із юнаків. – Боїтеся? Правильно робите, бо я все-одно знайду вас і переріжу горлянку!
- Кляті укропи! Ненавиджу вас!- кинув зле інший юнак і плюнув на землю.
Петрович бачив, як стис кулаки один із солдатів на БТР, як повільно його рука потяглася до зброї, але рука іншого хлопця її притримала. Місцеві пішли, а хлопці похнюпилися і мовчали. Старий взяв з холодильника пляшку з водою, вийшов з квартири. Перед ним були три поверхи нескінченних сходів, але він знав, що мав здолати цей важкий і, можливо, останній путь.
 
Петрович підійшов до бійців, простягнув тремтячу руку для вітання.
- Вітаємо, батьку!- хлопці потисли йому руку.
Старий низько, як тільки міг, вклонився визволителям.
- Спасибі вам, рідненькі, наші!- промовив він. – Ви – справжні герої! Не звертайте уваги на покидьків, для яких нема нічого святого. Такі і рідну матір продадуть!
- Пусте!- махнув рукою білявий хлопець. – Ми вже до всього звикли.
- Головне, щоб швидше настала наша перемога і ви повернулися живими.
- Все буде добре, батьку!
- А щоб вберегтися від кулі ворога, я вам дам ось це.
Старий дістав з кишені сорочки маленький целофановий пакетик, обережно його розгорнув і хлопці побачили невеличку потерту іконку Божої матері.
- Коли я йшов на війну у сорок першому, мені її подарувала мати,- пояснив Петрович. – Тоді нам забороняли комбати мати при собі ікони, але вона така маленька, що я її міг непомітно підшити під одяг. З нею я дійшов до Берліну і кулі мене оминали, тож з того часу я її завжди при собі тримав. Коли нашого сина забирали на війну в Афганістан, він не схотів взяти іконку з собою і не повернувся додому. Прийшов час передати естафету вам, бо моєї перемоги, як бачите, вистачило майже на сімдесят років, а зараз перемога нам знову потрібна, ой як потрібна!
Білявий юнак обережно взяв образок у руки, поцілував його.
- Дякую тобі, батьку!- він потис руку старого, обняв, пригорнув до себе.
- Хай вона вас збереже, синочки!- сказав старий. – А це вам водички холодненької на дорогу,- віддав пляшку бійцям.
- Нам час!- сказав солдат, який повернувся з крамниці.
 
Бійці покивали руками старому на прощання і швидко зайняли свої місця. Петрович подибав додому. Попереду ще довша дорога, ніж була донизу. Тримаючись руками за перила, він поволі піднімався сходами. Ось і двері його оселі. Штовхнув їх рукою і відчув, як звідти повіяло холодом, хоча надворі стояла неймовірна спека.
- Ну що, кістлява, дочекалася?- спитав він тихим голосом і переступив поріг. – Тепер вже можна…