А що мені дано? Всього лише – молитись
Не рухнув щоб твій кінь, не трісла тятива,
Щоб не змогла змія в наметі зачаїтись
І сонного тебе не вжалила вона.
Ото всього й дано… Під вітром пересуду,
Коли іде війна – щомиті, не щодня,
Чекає ворог наш, коли тебе забуду.
А та молитва – що? У жмені пташеня.
Пусти його у світ – загубиться, загине.
Чи ж долетить туди, де твій пекельний бій?
Лиш у горнилі днів обпалюється глина…
Лиш продають старці надію безнадій…
І дні твої киплять… І дні мої прядуться…
І солоніє час… І гнуть своє вітри…
І знає ворог наш, де слід нам розминуться.
Кому сказати: «Стій!», кого штовхнути: «Йди!»
А йти в лахміттях літ – то грузько, а то слизько.
І боязко стає, коли з пітьми – виття.
Ти ж страх свій підкорив, очолюючи військо,
Вже маєш честь-хвалу, а може і дитя…
І кожному дано достоту те, що треба.
Врятований не раз, ти тільки лиш пізнав –
Як посеред зими почув пташиний щебет,
Коли один в снігах безсило замерзав.
