Нині стукають в двері жорстокі й страшні переміни -
Вже забутий початок та зовсім не видно кінця.
Що ж з тобою знов буде, рідненька моя Україно,
Чи здобуть зможеш в битві своїй перемоги вінця?
Тебе ріжуть шматами, народ твій оббріхують страшно,
Безліч міфів й легенд навкруги нього літає тепер.
Та цікаво, чом той, хто ся звав колись братиком нашим
Для братерства й любові, здається, вже ніби й помер.
Повстає знов із попелу й шириться привид імперій,
А свободу людську поглинає тепер монархізм.
Це одне з найстрашніших видовищ та навіть містерій,
Коли дружбу й духовність розтрощує дикий цинізм.
Я пишу тобі вірш, моя рідна! Він без агітацій.
Він без пафосу, закликів, стьобу та інших прикрас.
Скільки ще пережить доведеться тобі ампутацій?
Доки будуть чужинці виконувать дикий наказ?
Дорога Україно, твоя я ровесниця майже.
Мені двадцять чотири, тобі є лишень двадцять два.
Часом думаю: жити без тебе можливо? Та як же?
Поки ти є жива, так і я із тобою жива.
Тебе можуть забрати, порвати, собі підкорити,
Але ти можеш жити вільною й сильною лиш.
Хай же ворог залишиться кожен з розбитим коритом,
Поки ти в моїм серці нестримно й жагуче болиш!
Нині буде, що буде. Не зчинимо змін ми глобальних,
Але вірю, не зможе здолати тиран твоїх меж.
Проте, навіть якщо існувать перестанеш буквально,
Пам'ятай: в моїм серці, Вітчизно, навік ти живеш!
