Була холодна зима 1918 року… Україна тремтіла від болю та плачу. Земля здригалася від пострілів. Тривала перша неоголошена радянсько-українська війна.
Київська молодь наспіх готувалася до оборони столиці від московсько-більшовицької орди. Ще зовсім юні хлопці добровільно записувалися до лав студентських
батальйонів армії УНР. Їхня доля «книжки змінила на гранати…, щоб з огню творити славний час…, бо настав вже час все Україні в дар принести!».
Лише за тиждень до трагедії В.Ленін видав «Маніфест до українського народу», яким дав зрозуміти, що існування нашої держави аж ніяк не є частиною
планів більшовиків. Минулого року ми вже неодноразово бачили та чули щось подібне з екранів телевізорів - голос з Ростова закликав нас: «Зупиніться!»
(себто повертайтеся-но в російське підданство).
Гімназисти та студенти, з мінімальним чи без жодного військового вишколу, рушили назустріч ворогу, який невпинно наближався до золотоверхого Києва.
П’ять годин тривав запеклий бій. Близько п’ятисот бійців протистояли чотирьохтисячній вишколеній армії М.Муравйова.
Історики по-різному оцінюють результати битви. Дозволю собі вважати її переможною для оборонців державності. Ворога було зупинено, принаймні
на дві доби. На той момент і це було досягненням. Та надто трагічним був цей день для матерів майбутньої інтелігенції. Півтори сотні студентів і гімназистів
загинули під Крутами. Близько тридцяти бійців потрапили в полон до більшовиків. Криваві злочинці розстріляли юнаків. Ті звірі не мали поваги до героїзму,
людської мужності… Семикласник Григорій Пінський, наймолодший бранець, перед стратою заспівав «Ще не вмерла Україна» - решта підтримали його.
Ця пісня була молитвою, заповітом, криком юних душ!
Дежавю? Усе це ми десь уже чули, і ні, не на уроках історії – з екранів телевізорів, у березні 2014. І то була трансляція з окупованого «зеленими» чоловічками
Криму. Тоді полковник Юрій Мамчур пішов зі своїми солдатами, тримаючи державний стяг у руках, назустріч озброєним окупантам. Цей вчинок уже став
своєрідною легендою, одним із символів нескореності українського народу.
До речі,тоді, 1918 року, як і сьогодні, у загибелі юних патріотів звинуватили керівництво Збройних сил УНР. Це було майже сто років тому, а українська нація
досі змушена боронити Батьківщину від російських загарбників. Сьогодні ми маємо, можливо, останню змогу збудувати державу, власну, суверенну, могутню,
а головне – вільну! Але ж як боляче! Як страшно! Кращі чоловіки складають свої голови за Україну, протидіючи одній з наймогутніших армій континенту.
А наш Майдан, а Небесна сотня! То все також переважно студенти, то – молода кров, що хоче, співати, любити! А вона ллється, скроплюючи рідну землю…
Дехто каже: «Навіщо ж вони туди поїхали? Хіба нормальна людина піде добровільно на війну?» Напевно, що «нормальна», врівноважена людина, яка
все ретельно обдумала, ніколи так не вчинить. Вона сидітиме на теплій канапі, ховатиметься від усіх та від власної совісті. Та українська молодь, борці,
керуються перш за все національним інстинктом. Їхню матір зґвалтували в них на очах, відібравши Крим, тепер усіма методами намагаються позбавити її життя.
А вона живе, бо в неї діти…То як же сини України можуть спостерігати, склавши руки?! Як можна лишатися «нормальним», коли матір от-от вб'ють,
розстріляють з автомату, чи знищать разом з домівкою «Градом».
І 1918, і сьогодні злочинно бути байдужим! Сто років. Боротьба триває. Та часом виникає сумнів: «Невже всі втрати марні?!»
Ні! Вони, наша героїчна юнь, стали символом.
Пам’ятаймо! Шануймо! Славімо! Герої України навічно закарбуються в генетичній пам'яті нашого народу. Крутяни, янголи Небесної сотні, кіборги – всі вони
- взірці, натхненники та символи. І я вірю, що з небес наші захисники всіма силами оберігають нашу спільну матір.
От лише б нам не перетворитися на символів, а стати творцями справжньої державності!
