Ця історія почалася ще у 1947 році, коли півторатисячний загін Остапа Чорного переходив кордон у Румунії. Енкаведистів добровільно залишилися затримувати
сотня Сірка. Хлопці вдало розмістили кулемети над ущелиною в Карпатах і гідно зустріли москалів. Три дні і три ночі мужньо вела бій сотня Сірка під
безперервним мінометним вогнем. Врешті-решт залишилась одна чота на чолі з Чотовим «Липою». Втрачаючи бійців, хлопці відступили. Завдання було
виконано. Тисяча чотириста вояків ОУН-УПА опинилися в Румунії. Із цілої чоти залишилось одинадцять бійців, які збили із сліду вчених собак і опинились
на полонині біля села Райдужного Рахівського району, що на Закарпатті. Там пасла корівок дівчина Текля Василишина, молода і пригожа. Вона перев'язала
пораненого Чотового Липу і показала печеру Олекси Довбуша, якою колись користувався і Микола Шугай. Там хлопці відлежалися, перезимували, а Текля
приносила їжу і ліки. Печера була простора і затишна, але пес дівчини гарчав і не заходив у середину, бо в печері були висушені вовчі шкури і протікав потічок.
Загін Липи із весни 1948 року почав партизанські дії. По новоутвореним колгоспам почали гуляти червоні півні, було пограбовано три крамниці, убито
дільничного міліціонера, пограбовано пошту з Києва. Спеціально приїхав оперуповноважении полковник Зубов, якому було дано наказ знайти і знешкодити
партизанський загін вояків ОУН-УПА. Невидиме коло почало стискатися довкола Івано-Франківської і Закарпатської областей. Незабаром Зубов вирахував, що
загін базується в Рахівському районі і прибув до села Райдужного весною 1949 року. Текля із собачкою пасла корівок біля лісу, де була печера. Вона покохала
Чотового Липу до безтями. А в селі її покохав односельчанин Іван Сохта. Раніше Текля дозволяла Сохті упадати за нею, а тут почала уникати йога, бо Іван Сохта
вступив в загін яструбків і був холуєм у полковника Зубова.
- Хтось із села провів бандерівців крізь наші засідки і кордони, - задумливо сказав полковник Зубов.
- Я знаю хто б це міг бути! - випалив схвильований Іван Сохта, стискаючи карабін Мосіна між колін. Був він одягнений у кожушину і кирзові чоботи сорок п'ятого
розміру. На дворі стояв кінець квітня, а в горах в цей час доволі холодно.
- Ну, ну... І хто б це міг бути? - зацікавився полковник Зубов, пронизливо вдивляючись у очі Сохти.
- Це Текля Василищина. Вона раніше кохала мене і ми мали побратися, а тепер вона закохалась у якось бандерівця і мене прогає.
- - Послухай, Іване, ти мужчина чи ні? - запитав полковник Зубов, кремезний п'ятдесятирічний москаль, що на війні служив у загороджувальних загонах НКВС і
розстрілював своїх же відступаючих солдат, - Ти піди і візьми її силоміць.
- Ні, я не можу, - відповів Сохта, - я все ще кохаю Теклю Василишину.
- Ні, ти це зробиш! - з придихом сказав Зубов, - це наказ. Якщо ти маєш рацію і вона кохається з якимось із бандерівців, то цим своїм вчинком ти виманиш
бандерівців помститися тобі.
Іван Сохта побілів як полотно.
- Но-но! Не панікуй! - заспокоїв його полковник Зубов. - Ми будемо тебе охороняти і бандерівці потраплять у пастку. У мене вісімдесят шість
досвідчених бійців НКВС з автоматами Пе-Пе-ша. Ми цих бандерівців порубаємо, як капусту. Так що виконуй наказ.
- Слухаюсь! - покірно сказав Іван Сохта, вайлуватий, як ведмідь, і пішов у другий кінець села, де скраю притулилася хатина Теклі Василишиної.
В цей час у печері Олекси Довбуша мирно дзюрчав потічок, витікаючи десь з надр гори і повільно котився, пропадаючи між ущелин, вниз у далину.
Чотовий псевдо «Липа» готувався до нападу на школу в селі Райдужне Рахівського району. Текля розповідала, що директор школи, запеклий безбожник
і комуніст постійно б'є учнів за те, що діти на Різдво ходили колядувати. Чотовий вирішив повісити директора і спалити школу. «Липа» чекав на свою кохану,
вона як завжди, згодилася непомітно провести невеликий загін месників до хати, у якій була школа і жив директор, але її усе щось не було. Вона в обід
погнала корівок на доїння в село і все ще не повернулася. Раптом дозорний побачив вівчарку Піфа Теклі Василишиної. Вівчарка признавала лише
Чотового «Липу», молодого 25-річного хлопця з-під міста Стрия. Був він високий, стрункий,чорноволосий, але уже з сідими скронями, бо москалі убили дядька,
матір і в трьох сестер за те, що він був вояком ОУН-УПА. «Липа» ненавидів совітів усією душею. Він зустрів і приголубив Піфа. На ошийнику вівчарки був
запакований лист. «Липа» розгорнув папірець і прочитав: «Прощавай, коханий. Колишній залицяльник, а зараз «яструбок» Іван Сохта зґвалтував мене,
- писала Текля, - і зараз він знаходиться у хатині лісника Гуті разом із десятком солдат-енкаведистів. Будь обережний любий, бо далі будеш без мене.
З такою ганьбою я жити не зможу. Я іду із життя».
- Бойова готовність! - вигукнув чотовий «Липа», - Припніть вівчарку на мотузку. Цієї ночі ідемо на завдання. Вівчарка Піф виведе нас до хатини лісника не
гірше за Теклю Василишину.
Хлопці схопилися і почали перевіряти зброю і боєприпаси. І ось настала ніч. Одинадцять бійців ланцюжком потяглися через чорний замінований ліс
у вибалок до хатини лісника. Вівчарка Піф був дуже розумним псом. Почався бій. Чотовий «Липа» і ще двоє партизанів, закидали гранатами вогневі точки
ворога. Карабін Івана Сохти заклинило.
- Ходи сюди, боягузе! - Холодно позвав Липа Ястребка.
Іван Сохта вихопив ніж і наніс удар. «Липа» ухилився і ногою у пах зацідив Сохті. Потім дав кілька секунд йому прийти до тями. Сохта знову кинувся з ножем
на «Липу». Чотовий перехопив і викрутив руку Сохти і той зарізав сам себе.
З села бігли енкаведисти. Хатина лісника горіла. Прихопивши вісім автоматів, гранати і набої, загін почав відступати. Засвистіли кулі над головами.
Троє поранених не могли йти і вони попросилися прикривати відступ боївки. Чатовий «Липа» залишив ще двох легкопоранених і в шістьох знову пішов
із вівчаркою Піфом до печери Олекси Довбуша. Вівчарку знову прив'язали на мотузку в печері та почали готуватися до сну. Чотовий «Липа» виніс із закутка
висушені вовчі шкури, які залишив ще тут, мабуть, Микола Шугай, щоб лягти на них спати.
Вівчарка Піф відчув вовчий дух і сильно смикнув мотузку. Мотузка натяглася і перекинула відро із картоплинними лушпайками прямо в потічок.
Була ніч і чатовий не помітив цього і улігся спати.
Вранці полковник Зубов вийшов із намету. Він всю ніч вів переговори із Києвом і Москвою, доповідав про знищення банди націоналістів і дуже втомився.
Вранці загін мав вирушати до Києва. Він підійшов до потічка і почав промивати лице після безсонної ночі. Зачерпнув раз, вдруге і упіймав картопляну кожуру.
Руки наче вогнем опекло. Він понюхав очистки, вони пахли димом. І полковник Зубов все зрозумів. Він кинувся до намету і розгорнув карту, на якій був
позначений увесь шлях гірського потічка. І раптом дико закричав:
- «Днювальний! Негайно піднімай офіцерів! Через десять хвилин всі повинні бути у строю».
Тихо і нечутно піднялися вони по потічку вгору і оточили печеру Олекси Довбуша. Вівчарка Піф, на яку понадіявся чотовий «Липа», перегризла мотузку та
втекла у село подалі від вовчого духу і все ж, звіриним інстинктом, «Липа» відчув небезпеку і розбудив товаришів. Почався бій, маленькі мідні гільзи
з автоматів Пе-Пе-ша, сипалися, як горох. Коли вояки розстріляли всі набої, вони взяли по гранаті Ф-1 і порозбезпесчували їх.
І полилася мелодія гімну «Ще не вмерла Україна». Коли гімн було проспівано, пролунало шість потужних вибухів, які злилися у громовицю й
печера Олекси Довбуша не витримала і завалилася, лише потічок і досі пробивається з гори і весело та радісно дзюркоче, збігаючи по камінню вниз у долину,
не розуміючи яку жахливу трагедію він спричинив.
