У багатому аулі, що входив до складу орди хана Улаш-оґли, урядував мудрий Котян. У Котяна була дочка, красуня Діяна. Усі воїни коша були закохані в дівчину.
Але, коли батько пропонував Діяні обрати чоловіка, вона вперто хитала головою. Бо пташка, живе у серці кожної дівчини, ще не прокинулася і не
заспівала чарівної пісні кохання.
Та настав час і вона покохала.
Тож пішла Діяна до батька.
– Чого бажає люба донечко? – ніжно попестив шовкові коси Котян.
– Батеньку, – відповіла дівчина, – порадій за мене: я кохаю і кохана.
– Хто щасливець? – зрадів батько.
– Один з простих мешканців нашого аулу, – сказала Діяна. І додала: – Батеньку, я помру, якщо він не стане моїм чоловіком.
Замислився Котян. Він безмірно любив свою доньку і ніколи їй не відмовляв.
– Не хвилюйся, донечко. З багатим посагом увійдеш ти до помешкання свого чоловіка. Хіба немає в нас сім разів по двадцять коней? Хіба замало кіз
та овець? Все це отримаєш ти, тільки назви ім’я обранця.
– Це Скол, батеньку.
– Ну, що ж, – зітхнув Котян. – Скол – найкращий воїн та цілкий стрілець із лука.
З радісною звісткою побігла Діяна до коханого...
Незабаром шаман аулу поєднав молодих іменами Землі та Води, Вітру та Вогню. Дружно зажило молоде подружжя. А небавом народився в них
синок; назвали його Косак.
Якось захворів маленький. То від холоду дрижить, то від жару мліє.
Що батьки не робили, – не одужує дитина.
Побігли до шамана. "Допоможи", – благають. Вдарив шаман у бубон прадідівський, віками намолений. Уклонився на чотири боки, із Землею
і Водою, Вітром і Вогнем радитися почав. Стемніло навкруги, піднявся сильний вітер, а потім тричі вдарив грім.
Засмутився шаман і сказав:
– Земля, Вода, Вітер та Вогонь радять батькам нагодувати хвору дитину печінкою старого тура, що неподалік аулу живе. Тільки
попереджають: якщо першим пострілом тварину не вбити, лихо спіткає і вас, і весь наш рід.
Подякувало подружжя шаману й додому повернулося. Дивляться, – зовсім погано дитині. Гірко заридала Діяна, а Скол почав гострити стріли.
Потім поцілував жінку й пішов.
Цілий день шукав тура. Вже під вечір, коли вкритий піною, захрипів стомлений кінь, побачив Скол у кущах темну постать. Зрадів, вихопив гостру
стрілу, наклав на тугий лук та вистрелив у самісінький центр темної постаті.
Закричало чоловічим голосом, застогнало, і з кущів, до ніг Сколового коня, впав молодший син хана, який теж старого тура підстерегти намагався.
Кинувся до нього Скол, та зайвим був його клопіт, бо стрілою пробив він хановому сину серце. Згадав Скол, про що попереджали Земля, Вода,
Вітер та Вогонь, але було пізно.
Поклав Скол тіло загиблого на спину коня і повіз до хана. Скам’янів могутній хан, побачивши улюбленого сина мертвим, і наказав закатувати
Скола страшенною мукою. Мужньо витерпів Скол катування, а перед смертю попросив не винищувати рідний аул. Здивований стійкістю Скола, пообіцяв
хан не вбивати людей і не руйнувати селище. Тільки послав гінця до Котяна, щоб сповістив про волю свою та передав лук із шаблею нащадкам мужнього
чоловіка.
Сповістив гонець про смерть Скола, передав Котяну лук із шаблею – спадок для онука, і поїхав назад.
Як почула Діяна, що загинув коханий, додому побігла, впала перед хворим сином на коліна, затужила. Цілує маленького Косака: "Один ти у
мене залишився, любий!" – аж дивиться, а він і не дише. Підхопила дитя, вибігла у степ, на пагорб високий і закричала:
– Вогню, Вогню! Спали вщент моє серце, врятуй від болю нестерпного!
Піднялося полум’я до небес, загорівся курган, а Діяна стоїть, вогнем оповита, і не згорає.
Попрохала у Води:
– Змий, Водо, мою пам’ять, щоб не пам’ятала я горя важкого, втрати дочасної!
Почалася велика злива, вийшла з берегів ріка. Шаленіють хвилі, старі дуби з корінням виривають, але не змогли хвилі навіть з місця молоду жінку зрушити.
Благає Діяна у Вітра:
– Вітре, друже, підхопи могутнім крилом мою тугу, розвій у піднебессі разом із життям загубленим!
Налетіла страшенна буря, рвучкий вітер підхопив величезні каменюки і поніс їх, наче насіння кульбабок, а Діяна із мертвим сином стоїть, не похитнеться.
Звернулася до Землі:
– Земле, матінко, змилосердься! Зроби так, щоб серце не відчувало болю, а душа – жалю від втрати гіркої, незабутньої!
Впали на Землю сльози Діяни і були вони такі жагучі, що здригнулася Земля і прийняла жінку у свої обійми. Тільки і встигла Діяна
зітхнути: "Дякую!" – і... скам’яніла. Прибігли люди, дивляться: на пагорбі стоїть кам’яна баба, дитя до серця притискає. Старий Котян біля тієї баби як
стояв, так і впав наче мертвий.
З часом люди звернули увагу: якщо піти до баби, про своє горе розповісти – все владнається. Відтоді почали половці робити кам’яних баб –
копії тієї, найпершої, щоб просити у них щастя в коханні та щасливого життя для усієї родини, бо вірили: Діяна завжди допоможе, не залишить без уваги
жодного сіромаху.
Я теж до Діяни ходив, щастя для Вкраїни просив, волі – для народу.
Що з того буде – подивимось, люди.
