<<Щирість... Вона в усьому… Саме щирість лікує людські душі, запалює здавалося б вже згаслі серця...
Щирість почуттів, щирість відносин... Щирість та людяність безцінні... >>
Рем прокинувся. Прокинувся незвичайно. Недобрий видався ранок. Півні ще не співали, але навколо все гриміло, дзвеніло, гуркотіло! Темно, димно…
- Що це? Маленький Богданчик плаче?! Де ти? Я вже шукаю тебе! Вогонь, страшно!.. Лязгає, спалахує, мерехтить… Летить скло! Треба бігти… Лапа…
Чому, чому боляче?! Щось слизьке, солоне… Бігти, треба бігти! Богданчику, де ти?! Але лапа… Боляче… Чому боляче?.. Та треба бігти, маленький, тобі
теж страшно!
Гуркіт… знов сполох! Підкинуло… Тиша… Темно… Нема нікого, нема нічого… Тільки тиша… Та ні… Дзвенить… У вухах дзвенить! Сміються…
Чоловіки сміються! Невже Богданчик з ними? Бо з чого їм радіти?!
Вірю… Вірю в те, якщо забажати чогось дуже сильно, то бажання обов’язково виповниться! Вірю в те, що людські серця найдобріші, найщиріші…
Бо тоді чому вони називають себе людьми? Я вірю!
Пес зітхнув міцно заплющив очі та заснув. І уві сні йому наснилося прозоро-синє небо, зірочки… Їх багато-багато… Але одна – найяскравіша!
Саме вона вказує шлях до рідної хатини.
- Так, треба бігти! Ще трішечки! Швидше! Ось вона! Рідна покрівля… Зовсім ціла! З труби валить дим. Рідний запах у повітрі… То хозяйка готує...
Певно й на мене чекає смачна вечеря… Бігти, треба бігти… Хазяїн, кличе до себе… Ще швидше! Богданчику, маленький, я вже поряд! Як же я скучив за
твоїми пестощами!
Біжить Рем уві сні, біжить швидко перебираючи пораненими, перебинтованими лапами. А солдатам від того радісно! Радісно та тепло. Тепло на душі, коли
можеш захистити, зігріти, нагодувати. Ось воно – справжнє диво.
