Маленька чарівниця йшла степом, протоптаною стежиною. В повітрі терпко пахло чебрецем і м'ятою. В неї був чудовий настрій, хотілося зробити якесь диво,
поділитися хоч крихіткою свого щастя.
Раптом, десь поряд, в траві, вона почула тихе схлипування. Чарівниця пішла в той бік і побачила маленьку дівчинку, яка гірко плакала.
- Хто ти? І як тебе звати? Чому ти так гірко плачеш?
- Мене звати Україна, а зажурена я , бо немає в мене долі. Брати мої чубляться, не можуть
дійти згоди, я не можу сплести собі віночка, бо не ростуть квіти на землі, зораній снарядами.
Сонце ховається за зажуреними хмарами і плаче небо над понівечиними долями.
- А хочеш, я допоможу тобі? - запитала маленька чарівниця. Тобі потрібно лише заплющити
очі та повірити мені.
Маленька дівчинка повірила чарівниці, і зробила все так, як вона сказала
Чарівниця дістала чарівну паличку, торкнулася дівчинки, обвела навколо неї, ніби виписуючи
якісь дивні письмена. Щоб зосередитися, чарівниця теж заплющила очі, а коли розплющила їх, то побачила...
Гарну високу дівчину в вінку з польових квітів, на небі весело всміхалося сонце Віри, Господь благословив
Надію, і всіх поєднала Любов. Любов до рідного краю, до матері, одне до одного...
Маленька чарівниця задоволено посміхнулася...
