Бувають по життю такі моменти, коли ти стоїш перед вибором, який ділить твоє життя на "до" та "після"... і потім, як-то кажуть, нема дороги назад і нічого не
можна змінити. І потім сидиш і жалкуєш - а, може, варто було б зробити так?...
І сьогодні знайомимо вас, шановні друзі, з одним із раніше донецьких лікарів, які завдяки власним зусиллям добився великих результатів на мирній .
Українській території.
- Привіт, Федоре. Яким було твоє життя "до"?
- Моє життя "до" було спокійним і стабільним, як і в усіх... Був батьком звичайної родини - двоє маленьких дітей, дружина й улюблена робота. Так як моя двійня
потребувала великих витрат, паралельно працював асистентом хірурга в поліклініці та лікарем реанімаційної бригади на станції швидкої. Жорстокий графік,
але вигідно.
Потім почалася війна, але окрім масових бійок, демонстрацій і віддалених новин про вибухи все було спокійно.. через деякий час місто захопили "ідейні",
як їх називали проросійські донетчани, й значно побільшало роботи на швидкій, бо масово привозили поранених з обох боків вогню... особисто я вважав, що "
хлопці настріляються", їм дадуть прочуханки, і все знову стане як і раніше - одна велика родина.
Щодня мої прагматичні думки все більше й більше згасали, особливо з кожним та
кожною співробітниками поліклініки та лікарні, які самостійно чи родинами виїжджали різними шляхами на мирну територію України...
В дружини на нервовому підґрунті плюс через перебої зі світлом і водою з'явився ряд захворювань, продукти стало важче діставати, а поліклініку закрили...
Перейшов повністю працювати до лікарні до хірургічного відділення - я нікого з хворих не ділив на "наших" і "ворогів" - для лікарів ми всі однакові, всі - люди..
- Як ти вибирався?
- Коли місто повністю віддали "ополчєнцам", вони почали захоплювати квартири, відбирати гроші та машини, вбивати всіх підозрілих і "бандерівців", яких
здавали їхні ж сусіди та колишні друзі. На вулицю не можна було виходити без паспорту... Тоді я зрозумів остаточно, що не прилетить жодний чарівник і не врятує нас... Ще й в наш будинок поцілив снаряд, тому
з родиною повністю перебралися до лікарні - хоч і з невеличкими перебоями, але харчування, гаряча вода й тепло завжди були, та й на роботу недалеко було...
У той день було багато викликів. Один з них випав і на мою бригаду... жінка 55 років, підозра на інфаркт, село Спартак..
Мене осяяло - Спартак - непідконтрольна нікому територія - ні "хунті", ні "республіці". Я сказав дружині взяти документи та речі - вивозитимемо її та двох наших
дітей як хворих мати й її маленьких синів..
Як Боже провидіння - нас на жодному пості не зупиняли й ми швидко дістались за місцем виклику. Але так як жінка була у дуже важкому стані і ми її не довезли б до Донецьку, тому вирішили везти
до найближчої лікарні - до Авдіївки, яка, за збігом обставин, знаходилась під контролем України. На в'їзді до Авдіївки на зупинили на українському блок-посту,
швидко оглянули салон і пропустили.
Ми доставили хвору до лікарні, а я з дружиною та дітьми залишились в цьому районному центрі на місяць. Ці 30 днів
були дуже жорстокими - без світла та води, майже без продуктів, дикі черги на "роздачі" від волонтерів і військових. Так як в нас на руках були двоє маленьких
дітей, ми з Ларисою, моєю дружиною, вирішили, чого б нам це не коштувало, виїхати до іншої області... за останні гроші ми попутками та волонтерами дістались
Дніпропетровську.
- Тепер ти лікар і дрібний бізнесмен. Що чи хто надихав тебе та не давав зламатись?
- Давай опустимо всі подробиці, з якими наша родина стикнулась в Дніпропетровську, як і більшість інших вимушених переселенців, але нам дуже добре допоміг
штаб допомоги, який розміщувався в місцевій облдержадміністрації... - допомогли з першим житлом, дітей влаштували до дитячого садочку, нам з Ларисою
підшукали роботу.
Ідея мого бізнесу народилась випадково, десь через місяці два, як облаштувались на новому місці, коли працював у дніпропетровській поліклініці хірургом
- багато людей звертались зі скаргами на болі в спині, яким
дуже легко допоміг би лікувальний масаж. Я написав дружині СМС - "вдома на тебе сьогодні чекатиме приємний сюрприз"...
Вдома я влаштував Ларисі та дітям трохи святкову вечерю, після якої озвучив дружині ідею - окрім основної роботи, відкрити масажний кабінет. Мої слова
було сприйнято з щирою посмішкою та вогниками в очах. Вечір ми вчотирьох провели перед ноутбуком, колективно малюючи дизайн моєї майбутньої візитки.
Десь через півроку наробив велику базу клієнтів, тепер мешкаємо в самостійно орендованій квартирі, готуємо дітей до школи.
