Думаємо, багато хто з вас помічав неодноразово - коли спілкуєшся з цікавими успішними людьми, то в тебе наче крила виростають й ти з легкістю можеш
зробити чи створити омріяне чи задумане. Так само, коли спілкуєшся з меланхолічними пофігістами - нічого не хочеться робити, окрім як то кажуть, лежати в бік щастя.
І сьогодні ми вирішили вас познайомити, шановні читачі Першого, з цікавим молодим підприємцем і культурним діячем Дніпропетровщини - Дмитром Хозіним.
- Вітаю, Дмитре. Майже кожна людина з самого малечку мріє стати багатою та відомою, "аби все купити". А про що мріяли в дитинстві ви особисто?
- Мої дитячі мрії слабо пов’язані з сьогоднішньою реальністю. Я любив рибалити, адже жив у місті Каневі над Дніпром. І по вечорам засинав з думками про гарну
риболовлю наступного ранку. Мріяв ще жити у розвиненій країні. Але тоді я не переймався патріотизмом до України, тому це була по черзі то Канада, то Австралія.
Також дуже довго мріяв про гарний спінінг. Це були суворі 90-ті, і придбав я спінінг за допомогою мами лише в той рік, коли ми поїхали з Канева до Черкас, де я вже
не рибалив.
Взагалі, дозвілля у вигляді роболовлі привчає отримувати вигоду від проводження часу. Я приносив додому рибу. Можливо тому я ніколи особливо не любив
комп’ютерні ігри, бо після них завжди приходило почуття змарнованого часу.
- Хтось присвячує своє життя сцені, інші занурюються до педагогіки, треті присвячують роки життя промисловості чи іншому виробництву. Як у вас виникла ідея
присвятити себе підприємництву й саме в ресторанній справі?
- Ніколи про це не мріяв і навіть і не думав ще за рік до відкриття першого ресторану. Втім, я є організатором однієї з найбільших організацій у Дніпропетровську – «К12».
Згідно ідеології нашої організації, ми маємо допомагати один одному розвиватись, заробляти та розвивати навколишній світ. І ресторан – це прекрасний бізнес,
який може бути й соціально корисним. В нашому першому закладі, арт-кафе «Невідомий Петровський», ми втілили цікавий дизайн, проводимо концерти, поетичні вечори,
майстер-класи. І, звісно ж, збираємось нашою організацією «К12». А далі… далі ми зрозуміли, що інвесторами може бути кожен член організації. Зараз в нас близько
30 інвесторів в 7 закладах.
- Коли ти відповідаєш за один-два заклади - можна покластись на власні сили та найнайвідданіших друзів. А коли ви, наприклад, маєте невеличку корпорацію,
чи важко постають питання з персоналом, довірою та взаємодовірою?
- З самого початку ми розуміли, що ресторанна справа – не пік нашого розвитку й не найбільша з наших мрій. Це лише проміжна ланка. Тому відкривший 3й заклад,
ми почали створювати управляючу компанію, яка б керувала нашими закладами. Спочатку її склад повністю був з членів «К12», але з часом ми відпрацьовували
процеси й там дві третини працівників вже є найманими зі сторони, а ресторани стали працювати краще та системніше. Громадські діячі мають творити, створювати та
надихати інших. Системна робота – це вже завдання для їхніх наступників по справі.
- Трохи жартівливо, але якби, наприклад, на кухню з якогось з ваших закладів вбігла Ольга Фреймут з телекамерами - ваша перша реакція?)
- Фреймут була в одному з наших закладів, Рибі Андрії. Кухня там невеличка, і нам навіть здалось, що їй сподобалось, але відзнаку нам не дали. Хоча потім ще приїзджав
Сергій Притула та критикував за це пані Ольгу. Я якраз був у закладі в цей час.
Спокійно показав Ользі й операторам всі наші приміщення, розказав що й як. Ми є публічною мережею, тому не боїмося перевірок. Після передачі популярність
закладу лише зросла.
- Окрім ресторанної та трохи готельної справ, ви також присвячуєте себе й активному відпочинку - як виникла ідея створення етно-еко-села "Стопудівка"
та чи будуть в неї брати та сестри, чи, навіть, справжні мистецькі міста?
- Мистецький хутір «Стопудівка» - це мрія. У Олега Скрипки є «Країна мрій», а в нас є своя маленька країна. Кожен творець мріє про свій маленький світ. Україна
неідеальна, і хочеться створювати місця, на які б не впливали закони, корупція, хабарництво. Де панували б творчість та позитивні емоції.
Втім, реальність поки що
взяла своє, розруйнувавши дорогу до нашого села. І зараз ми призупинили його розвиток, а фестиваль «Стопудівка» проходитиме цього року 7-9 серпня у парку
відпочинку «Новоселиця». Відновлювати або ж будувати новий хутір поки-що не плануємо. Хоча думки про це постійно літають в голові.
- Лінь, окрім того, що вона рушій прогресу, є страшною пандемією людства та тим, що руйнує мрії та нації. Які власні способи та засоби боротьби з ліню ви маєте?
В кожної людини є власні мотивації. Когось мотивують гроші, когось влада, а когось - можливість бути корисним. Я просто роблю те що мені подобається, і тому лінь не
дуже мені заважає, приходячи лише ближче до вечора. Крім того, в мене є в планшеті план робіт на день. Й як тільки потрібно повертатись до роботи, я перечитую
завдання, аби чіткіше та швидше перейти до їхнього виконання.
- Що б ви могли побажати молодим підприємцям, які вирішили саме таким чином розвиватись та заробляти на життя?
Саме таким чином, як розвивається команда «К12», досить складно розвивати саме бізнес. Адже ми спочатку побудували сильну команду, а потім створили бізнес.
Значно легше спростити цей процес, одразу почавши з бізнесу. І бажано більш простого, аніж ресторани. З бізнесу, який має типову та просту модель. Якби я міг
повернути час на 8 років назад, і маючи сьогоднішній досвід, я б зараз був зовсім іншою людиною.
Втім, будь-який бізнес, якщо дуже прагнути його розвинути, буде успішним. Ключове – це бачення дороги до усіху та, бодай, повільне, але просування цією дорогою.
