(маленька/коротка людська драма,
поезія болю,
проза війни…
словом, без жанру…)
(монолог душі)
(Він – Душа солдата
Вона – У…
А може, він то і є У…
Якось так…)
…Воском згораю…
Вже світло не жовте – зелене.
Мої ребра, мої рамена –
Ось і все, що лишилось від мене.
Бачить свічка – нездолана нічка.
Тремтячі руки торкають стіни.
Серед попелу і руїни
Тінь знаходжу своєї Вкраїни.
Тінь її – тінь моя.
В чорнім небі гасають тіні.
МИ, нескорені і незмінні…
Віск вливаєм у жила Вкраїні….(Р.Ж.)
Не дивися на мене, прошу.
Тікала. Бігла. Оминала. І втрапила.
Вогко. Сіро. Холодно. І спокуса.
Обіцяла ж собі бути обережною. І на тобі…
Добре хоч, що не мишоловка. А то б задихнулася. Страждаю на клаустрофобію.
Може, випустиш? Відчиниш клятий замок і я піду. Тихо-тихо. Ніхто не знатиме…що в нас було…А що? Сама – винна. Нульова обережність.
Не думала, що колись так буде. Не знала, що і на таких, як я, чатують капкани. Мені колись казали – «Стережися! Давно розставлені приманки».
А я не вірила. Заспокоювала себе: обійду – втечу – вирвуся. Ага!
Прийдеться вживатися у нову роль. Полонена. Полонянка. Спіймана. Ув’язнена… А знаєш, мені не страшно. Рано чи пізно це мало статися.
Я мала бути…саме тут. Воно мені наснилося. Справді…
Не треба мене жаліти. Своє співчуття – лиши собі. Себе – лиши собі. А мені – хоч би часточку мене. Колишньовільної… Вночі я не спатиму. В останню ніч
перед кінцем я згадуватиму. Себе вчорашню. Грайливу і легковажну… Щораз важче дихати. Мені мокро. Та то не сльози, то тільки піт.
У моїх розширених зіницях хтось побачить минулорічну відвагу. Але повіки злипаються. Не від сонливості. У вухах – шум. То ридають дзвони мого храму,
розривають мене зсередини. Мені душно. Я сохну. Всихаю, як зрубана вишня у нашому саду. В роті – гірко, так ніби щойно з’їла пригорщу тих,
ще недоспілих вишень, зелених і терпких, за які мене часто сварила бабуся. Пульс наздоганяє мою зотлілу надію. Не можу розімкнути стиснені в кулак пальці.
Не можу!..
Не дивися на мене такими очима. Вони вб’ють мене швидше. Вони випивають мою кров, залишаючи молоко. Моєї матері. Тієї земної жінки, що давала мені його,
змішуючи зі своїм полиновим болем. Я чую… її поклик… її голос, що тремтить між моєю діафрагмою і її грудьми... Ма...Мабуть…все скоро скінчиться.
Земля тікає з-під ніг. Моя-твоя-нічия Земля. Добре, що хоч небо… там, де і було усі ті двадцять років… Тільки високо-високо. Не дотягнуся. І хай…
Такими брудними руками гріх торкатися Неба… Але хіба то моя…вина?!
Не дивися на мене. Я хочу помолитися. За тебе. За мене хтось вже це зробив. Мені раптово стало тепліше. Я хочу попросити Його, щоби ти була …щаслива
завтра. Бо нині це важко – відчувати щастя, коли бачиш мене, таку мене…
Не дивися. На мене. Візьми мене за руку. Я хочу віддати тобі всі свої сподівання… Ось так. Тепер вони – твої. Роби, що хочеш…
Не дивися. Бо я не зможу. Піти туди, де мене вже чекають. Де мені приготували чисту одіж. Я вірю, що ти мене відпустиш. І я відчую,
як пахне свобода. Вітром і польовими маками…
Крапля за краплею… Прокидаються ранкові маки. Чому в них такі чорні душі.?! І біла, така біла-біла кров?! І червоно-вогняна ностальгія…
у моєму спинному мозку. Вони, ті маки – всюди… Вони, як і я...вже далеко, так далеко від дому…
Не дивися на нас…Не треба.
…Пахнуть думи листками м’яти…
Ми навчилися вже стояти
На колінах – на мрій руїнах,
Десь обіч власної хати.
Надії як мальви сонні…
Тільки очі від сліз бездонні
Червоні від вітру – дай витру,
Не Пікассовій – рідній Мадонні.
Полином забур’янілось поле…
Хто вижне? А хто пополе?
Віра мізерна – у макові зерна,
Долети ж бо до нас, наша доле! (Р.Ж.)
