Вона знала це приміщення на пам'ять. В який вона тут раз, вона збилася з рахунку. Та згадки були неприємні. Жіноча консультація.
Тоня згадала коли вона завагітніла вперше і прийшла сюди на консультацію, то нічого особистого не трапилось. Їй задавали запитання, зробили огляд
і сказали коли приїхати наступного разу. Майже те саме було коли вона завагітніла і другим. А от коли вона прийшла сюди вже з третю вагітністю-почалися
неприємності.
Лікарі чомусь вирішили що їй вже досить мати дітей. Почали пропонувати їй перервати вагітність, щось розповідаючи їй про нелади з її здоров’ям.
Та які могли бути нелади? Так вона знала що буде нелегко, боліли ноги, але це ж вагітність. Та і яке переривання? Це ж дитина від її Петра!
Перервати вагітність це теж саме що перервати кохання! Хіба це можливо? Ні!
Тепер Тоня з Петром чекали п’яту дитину! Вони дуже мріють про дівчинку, адже в них вже четверо хлопців. Всі їхні діти це плід їхнього
кохання з Петром. Тоня впевнена, що Петро їй ніколи не зраджував, вона жінка, вона вміє це відчувати. Він кохав тільки її. І доказ цього кохання їхні чотири
богатирі: Андрійко, Юрко, Васильок та Іванко. Вона ні одного разу не пошкодувала що народила стільки дітей. Навіть коли були не самі кращі часи
в їхній родині.
То бракувало грошей, бо Петро тимчасово залишися без роботи, то один за одним почали хворіти діти, а потім і вона сама – Тоня не нарікала на долю.
Вона вірила що це тимчасово, а от кохання, родина це вічне!
« Наступний!». Тоня набрала повітря в легені та пішла до кабінету. Вона пройшла, сіла біля столу, поклала на стіл свою картку.
« Це знову ви!»- з непорозумінням подивилась на неї лікарка.
« Це знову - я!»- відповіла Антоніна.
І почалось. Їй почали розказувати про все. І про загрозу для її життя, і про те що вона не жаліє своїх дітей, які можуть залишитися сиротами, і про
те як важко виховувати в наш час дітей, дійшли аж до президента.
«До речі – згадала Антоніна – а наш президент також багатодітний. Цікаво, чи відговорювали його дружину народжувати так само як оце зараз ви
одговорюєте мене?»
Лікарка повела плечима: « Порівняла!» і віддала Тоні її книжку перед тим щось там черкнувши.
Тоня на кінець – то змогла полегшено подихнути, вона встала подякувала та попрямувала до виходу.
« Хоче усі гроші забрати!»- шепнула лікарці мовчазна до цього медсестра, та Тоня все ж таки почула. Їй стало боляче. Хотілося повернутися і так само
сказати їм щось неприємне та вона пам'ятала що вона вагітна і знала, що її дитина все чує тому, соромлячись перед своєю дитиною, скоріше пішла на свіже
повітря.
Їй ще багато що треба було зробити. Пробігтись по магазинах, купити хлопцям все необхідне для школи та садочку, купити на ринку фарби та нитки
для вишивання, купити деяких харчів і ще так по дрібничках. І поки вона робила свої закупки в голові весь час кружляли думки.
« Дивна все ж таки в нас держава! Весь час каже про вимирання нації, про її відродження але все це лунає з преси та телебачення, а от з кабінету
жіночої консультації лунає зовсім інше. Хіба ми народжуємо дітей заради грошей? Коли народились Андрійчик та Юрко взагалі не виплачували ці гроші,
та ми на них і не чекали, ми чекали на свою родину, на бачення себе у своїх дітках. І зараз те саме. Стільки скільки в нас дітей буде, стільки й нас потім
залишиться на землі в наших дітях, в дітях наших дітей! А якщо кожен з моїх дітей буде любити так як любили його батьки, то скільки ж любові буде на землі?»
- Тоні аж дух перехватило від таких думок.
«Буду народжувати! Скільки Бог дасть, стільки й буду народжувати. Хай що хоч говорять, а в мене з Петром буде багато дітей, вони будуть хороші,
виховані бо іншими вони бути не можуть».
Побігавши по магазинах та зробивши заплановані покупки Тоня сіла в свій бусик, який їхав маршрутом до її села, і думки знов повернулися до її вагітності,
її родини, її кохання. Перед тим як вийти заміж вона працювала вчителькою в школі, взагалі вона завжди дуже любила дітей, тому і стала вчителькою.
І от коли вона народила третього – Василька друзі-колеги прийшли до неї привітати її, і один вчитель сказав їй слова, які вона завжди згадує:
« Правильно Тонька, народжуй. Тому що коли не стане нас - їм хоч буде з ким про нас згадати. А хто може краще за всіх згадати батьків, як не їх діти?
Що толку, що нас з сестрою було тільки двоє? Сестра померла у сорок років і я залишився один. Страшно подумати, що прийде час і мені не буде з ким
поговорити про своє дитинство. Тож, народжуй Тоню, народжуй».
Приємні спогади трохи розвіяли її і відволікли від того болю який з’явився після перебування у жіночий консультації.
« А й справді – подумала Тоня – от і мій Петро з багатодітної родини, а яка в них тепер велика і дружня родина! Від його батьків до братів та сестер.
Всі їм допомагають та завжди є поруч, коли навіть не очікуєш. В них, мабуть, дуже розвинутий «голос крові». А як, напевно, приємно батькам коли
всі діти та онуки збираються в них на свята – дні народження, святий вечір? Хіба заради цього не треба народжувати багато дітей?».
І тільки одне трохи хвилювало Антоніну. Сьогодні вона пройшла УЗІ. Як сказати чоловіку цю новину, адже він так чекає на донечку, а УЗІ показало
знову хлопчика. Не можна сказати, що Тоня не була рада, ні. Вона була все одно задоволена та що скаже Петро? Він вже марить донькою, навіть, що не схоже
на нього, почав підбирати одяг на дівчинку. Не хотілося його розчаровувати. В сумці «заспівав» мобільний. Тоня дістала телефон «Легкий на спомин»
дзвонив чоловік.
« Ти де? - Пролунав його трохи стривожений голос – Через п’ять хвилин буду на нашій зупинці – відповіла вона. – Давай, я вже тут, чекаю» - трохи
заспокоївся Петро.
Коли вона під’їжджала до зупинки, вона побачила своїх чоловіків. Чотири сини на чолі з татом чекали її і їй здалось що вони щось ховали в руках за
спинами. Коли вона виходила з бусика то їй назустріч в протягнутій для допомоги руці був маленький букетик її улюблених польових квітів.
Не зрозумівши все до кінця Тоня вийшла на зупинку і тут до неї протягнулись ще чотири букети. « З днем народження, кохана!» - прошептав їй на
вушко Петро і поцілував в щоку.
«З днем народження, мамочко!» - кинулися обіймати та цілувати її діти. Тоня зовсім забула, що сьогодні її день народження. Сльози виступили їй на очі,
вона не знала від чого. Чи то від сорому що попутчики дивились на неї та лагідно посміхались, чи то від радості за своїх чоловіків але одне вона знала точно - не від болю!
«Щаслива! Її ціла футбольна команда вітає! – сказала одна попутчитця – а тепер, мабуть, на сестричку - артистку чекають, так хлопчики? – спитала жінка.
« Ні, ще на одного футболіста» - сказала Тоня і пильно подивилась у очі Петру.
« А от десята - ото вже буде точно артистка» - не задумуючись відповів Петро лагідно пригортаючи до себе свою Тоню.
« Що ж, нехай Бог помагає!»- побажала їм жінка.
Вони йшли додому -Тоня, Петро та їхня футбольна команда. Хлопці несли сумки, заглядаючи в них, а Тоня, щасливо посміхаючись ще мокрим від
сліз обличчям, несла в руках п’ять букетів польових квітів.
« А може й справді – подумала вона – через декілька років, по цій самій дорозі я буду йти і нести одинадцять букетів».
